Читати книгу - "Острів Дума"

— Двері навстяж?

— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.

— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.

— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — пояснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.

— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.

— Мені це видається досить зрозумілим, — пояснив Джек. — Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?

— Ні, — відповів я, уникаючи його погляду. — Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший — я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...

— Усе гаразд, — торкнув мене за плече Ваєрмен, — незвані гості нічого не винесли, навпаки — вони дещо залишили.

— А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? — спитав мене Джек.

— Саме так, — відповів я. — Гадаю, то були вони.

Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбиваються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.

— Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду»[353], — сказав Джек. — Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.

— Якби-то, — відповів я.

— Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, — спитав Ваєрмен. — Кому тоді належать великі сліди?

Ніхто з нас не мав на це відповіді.

— Ходімо нагору, — запропонував нарешті я. — Хочу подивитися на кошик.

Ми пішли нагору до Малої Ружі — уникаючи слідів — не задля їх збереження, а просто нікому не хотілося на них наступати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкраденою в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.

— Можете мені повірити, щойно побачивши це, я кинувся звідси прожогом, — зізнався Джек.

Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втекти. Зовсім навпаки.

Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі — можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можливо, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав иоряд з нею — чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були червоними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.

— 8 —

— Конкретне мистецтво, — промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.

— Це все, що ти можеш сказати? — перепитав Ваєрмен.

— Авжеж, — літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. — Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.

— Можливо, — відгукнувся Джек, — але все’дно це якесь лайно. Гидота.

Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, моя! Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.

— Так краще?

— Авжеж, краще, — сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. — Едгаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди можуть малювати на полотні?

— Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, — сказав я. А відтак неохоче додав: — Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкнути двері й поставити підрамник на мольберт.

— Так це не ти його поставив? — здивувався Ваєрмен.

— Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.

— Що це за сестра? — спитав Джек. — Хто ця сестра, про яку вони питають?

— Радше за все, Елізабет, — відповів я. — Вона єдина з сестер залишилася живою.

— Херня, — заявив Ваєрмен. — Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів — єдине місце, яке вони знали.

— А як щодо інших? — спитав я.

— Марія й Ганна померли, — сказав Ваєрмен. — Ганна в сімдесятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні. Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер — ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.

де наша сестра?

— А Адріана? Що з нею?

Він знизав плечима.

— Quien sabe? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти,