Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: «Допишіть конячину до мого рахунку», — він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. «Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться, — подумав він. — Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд». З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.

Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:

— Краще йому сказати.

Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.

— Твій батько, — сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу, — твій батько, мій хлопчинку, він… він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він… він покинув нас.

Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав — так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим «шалапутом», якого він зустрів у «Пандемоніумі». В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про дарунки, які батько йому робив, навідуючи його в школі, про те, який він був щедрий, коли в нього водилися гроші.

— Але чому? — запитав він. І одразу пожалкував, що в нього вихопилось таке запитання. Скинувши маску незворушності, материне обличчя болісно скривилося, і Вел вигукнув — Добре, мамо, не кажи мені нічого! Але що це все-таки означає?

— Боюся, Веле, що це означає розлучення.

У Вела вихопився якийсь хрипкий звук, і він швидко позирнув на дядечка, на якого його привчили дивитися, мов на якийсь запобіжний захід проти наслідків того, що він, Вел, має батька, і навіть проти того, що в жилах його тече кров Дарті. Худорляве обличчя Сомса неначе здригнулося, і це ще дужче вразило Вела.

— Це можна зробити без розголосу, правда ж?

І він ясно пригадав, як йому самому цікаво було читати всі огидні подробиці скандальних шлюборозлучних процесів, що їх частенько друкували в газетах.

— Невже цього не можна зробити якось так, щоб не привертати нічиєї уваги? Це дуже неприємно для… для мами і… і для всіх.

— Все буде зроблено так, щоб уникнути розголосу, можеш бути певний.

— Так… але навіщо це взагалі? Адже мама не має наміру виходити заміж удруге.

Він сам, сестри, їхнє прізвище, заплямоване в очах його шкільних товаришів, в очах Крама, всього Оксфорда, в очах Голлі! Нестерпно! Для чого це?

— Правда ж, мамо? — гостро запитав він.

Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!

Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:

— Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля. — І, глянувши скоса на Вініфред, він додав — Розказати йому?

Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина — почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.

Сомс заговорив швидким рівним голосом:

— Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею. — І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав — Він подарував їй перли твоєї матері.

Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:

— Годі вже, Сомсе! Замовкни!

В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці — все це можна ще зрозуміти, але перли — ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.

— Ти ж розумієш, — чув він Сомсів голос, — ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.

Вел вивільнив руку.

— Але… але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!

Вініфред вигукнула:

— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!

І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!

— Невже мамі не можна допомогти якось інакше? — спитав він. — Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.

На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.

— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.

— Чому?

— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.

В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.