Читати книгу - "Будденброки"

на штанях красувалась велика латка. Його руки, що стирчали з надто коротких рукавів, були завжди сірі від пороху й землі, але дуже гарної форми, з довгими пальцями й довгими вузькими нігтями. Тим рукам цілком відповідала голова, хоч розчухрана й не зовсім вимита, але обдарована від природи всіма прикметами чистої, аристократичної крові. Русявий чуб був зачесаний назад від білого, як алебастр, чола, під яким блищали блакитні очі, вдумливі і гострі водночас. Вилиці на обличчі в нього трохи випиналися, а в формі носа, з невеличким горбиком і тонкими ніздрями, так само,' як і в обрисі рота, з ледь задертою верхньою губою, вже тепер було щось дуже характерне.

Ганно Будденброк ще перед тим, як пішов до школи, разів зо два чи зо три бачив мимохідь малого графа, коли вони з Ідою вирушали на прогулянку за північну браму. Там, далеко за містом, поблизу першого села, стояв хутірець — невеличка вбога садиба, що навіть не мала назви. За огорожею видно було купу гною, табун курей, собачу буду і злиденний, схожий на селянську хату, будинок, із спадистим червоним дахом. Оце й був маєток Каєвого батька, графа Ебергарда Мельна.

Дивака відлюдько, він розводив там курей та собак, вирощував городину і майже ніде не бував, відокремившись на своєму хутірці від цілого світу. То був високий на зріст чоловік, лисий, з довжелезною, ніби в казкового велетня бородою. Він завжди ходив у чоботях з відкотами, в зеленій бобриковій куртці і з нагайкою в руці, хоч не мав жодного коня. Під кущуватою бровою в нього поблискував монокль. Крім нього та його сина, в усій країні не було більше жодного графа Мельна. Окремі парості колись багатого, могутнього й гордого роду занепали, вимерли й пішли в безвість; жива лишилася ще тільки тітка малого Кая, з якою його батько навіть не листувався. Вона публікувала під якимось химерним псевдонімом романи в журналах для родинного читання. Щодо графа Ебергарда, то в місті ще пам’ятали, як він, оселившись за брамою і бажаючи застерегти себе від мандрівних торговців та жебраків, повісив на низьких дверях будинку табличку з написом: «Тут мешкає граф Мельн у цілковитій самотині, нічого не купує і не має чого дарувати». Коли табличка виконала своє завдання і йому вже ніхто не набридав, він зняв її.

Отут і ріс Кай без материнського догляду — бо графиня померла, народивши його, а хатню роботу в графа порала якась «стара жінка, — ріс дико, мов тварина, серед курей і собак, і тут побачив його Ганно Будденброк; здалеку, дуже несміливо дивився він, як Кай стрибав серёд грядок капусти, мов кролик, борюкався з цуценятами і своїми вистрибами лякав курей.

Знову зустрілися вони в класі, і спершу Ганно так само боязко поглядав на здичавілого малого графа. Але недовго. Непомильне чуття допомогло йому побачити крізь непоказну оболонку біле чоло, маленькі уста, довгасті блакитні очі, що дивилися на світ з якимось гнівним. відчуженням, і він пройнявся глибокою симпатією до цього хлопця, єдиного з усіх товаришів. Проте Ганно був надто стриманий і несміливий, щоб першому зав’язати приязні стосунки, і якби не безоглядна ініціатива малого Кая, хлопці, мабуть, залишилися б чужі один одному. Спершу бурхливий Каїв натиск навіть злякав малого Йоганна. Цей занедбаний хлопець з таким запалом і з такою наступальною мужністю домагався прихильності тихого, елегантно одягненого Ганно, що не було сили йому опертися. Щоправда, в навчанні Кай не міг нічим допомогти своєму товаришеві, бо його непогамовно волелюбна вдача так само не приймала таблиці множення, як і мрійливо-неуважна натура малого Будденброка; зате він дарував йому все, що мав: скляні кульки, дерев’яні дзиги, ба навіть погнутого олов’яного пістолета — найбільший свій скарб… На перервах, тримаючи Ганно за руку, він розповідав йому про свій дім, про цуценят і курей, а після уроків, хоч Іда Юнгман з пакуночком бутербродів уже чекала на свого вихованця під дверима школи, щоб іти з ним на прогулянку, намагався провести його якомога далі. При тій нагоді він дізнався, що малого Будденброка вдома звуть Ганно, і відразу ж присвоїв собі право називати його не інакше, як цим пестливим ім’ям.

Одного разу він захотів, щоб Ганно, замість гуляти на Млиновому валу, пішов з ним на хутір його батька подивитись на морських свинок, які щойно народилися, і врешті Іда Юнгман піддалася проханню хлопців. Отож вони помандрували у графові володіння, оглянули купу гною, город, собак, курей і морських свинок, а тоді зайшли й до будинку, де на першому поверсі в низькій, довгій кімнаті граф Ебергард, взірець упертого самітника, читав біля грубого селянського столу і неприязно запитав, чого їм треба…

Після цього Іда Юнгман ні за що не погоджувалась піти туди ще раз: вона рішуче заявила, що коли вже хлопці хочуть бути разом, то хай краще Кай приходить до Ганно. Так малий граф уперше із щирим захопленням, але без будь-якого страху, переступив поріг розкішного житла свого приятеля. Відтоді він почав приходити дедалі частіше, і хіба що іноді взимку через глибокий сніг не зважувався ще раз здолати довгу дорогу, щоб побути кілька годин з Ганно Будденброком.

Вони сиділи в просторій дитячій кімнаті на третьому поверсі і разом готували уроки. Серед задач бували такі довгі, що доводилося списувати грифельну дошку з обох боків додаванням, відніманням, множенням і діленням, щоб одержати врешті нуль; коли ж виходило щось інше, то десь трапилась помилка, яку треба було шукати та й шукати, поки не виловиш лиху бестію і не знищиш; добре ще, як вона десь на кінці, а то мусиш переписувати майже все. Потім вони бралися до німецької граматики, вчили ступені порівняння і рівно, стовпчиком записували придумані приклади, як-от: «Ріг прозорий. Скло прозоріше. Повітря найпрозоріше». І, нарешті, діставали зошити з диктантами й аналізували речення, де легко можна було помилитися й написати глуху приголосну замість дзвінкої. А коли все кінчали, то складали книжки й зошити, вмощувалися на підвіконні, й Іда починала їм читати казки…

Вона, добра душа, читала їм про кота-воркота, про чоловіка, що ніяк не міг навчитися страху, про Поплигайка, Рапунцель і жаб’ячого короля — читала терпляче, низьким голосом, приплющивши очі, бо вже знала ті казки майже напам’ять і тільки машинально перегортала сторінки послиненим вказівним пальцем.

Те читання мало дивні наслідки: у малого Кая прокинулась потреба, наслідуючи книжку, й самому щось розповідати, і це було дуже до речі, бо скоро вони вже знали геть усі друковані казки,