Читати книгу - "Будденброки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сенатор Будденброк, мимохідь зазираючи в дитячу кімнату, бачив хлопців разом і не заперечував проти їхньої дружби, бо не важко було помітити, що вона обом їм дає користь. Ганно впливав яа свого приятеля заспокійливо, приборкував і пом’якшував його буйну натуру. Кай ніжно любив Ганно, захоплювався його білими руками і, щоб зробити йому приємність, підставляв свої руки панні Юнгман, яка вишаровувала їх щіткою та. милом. А якщо Ганно в свою чергу переймав від малого графа трохи жвавості й непогамованості, то сенатор був тільки радий цьому, бо розумів, що сама жіноча опіка, під якою виростав Ганно, не вельми сприяла розвиткові в ньому чисто чоловічих рис характеру.
Вірність і відданість доброї Іди Юнгман, що вже понад тридцять років служила Будденброкам, не можна було оплатити ніякими грішми. Попереднє покоління вона вигляділа й виростила, не шкодуючи своєї сили, але Ганно вже просто не спускала з рук, оточувала ніжністю і турботою, обожнювала і в своїй наївній, проте непохитній вірі в його абсолютно виняткове, привілейоване становище в світі не раз доходила до абсурду. Коли йшлося про його потреби, вона виявляла дивне, часто навіть прикре зухвальство. Наприклад, купуючи щось у кондитерській, вона ніколи не забувала безцеремонно сягнути до котроїсь із ваз на прилавку і безкоштовно взяти гостинця для Ганно: це ж тільки честь для власника крамниці! А перед цікавою вітриною відразу починала своєю західнопрусською говіркою лагідно, але настійливо просити, щоб люди дали місце її вихованцеві. Атож, Ганно вона вважала такою винятковою істотою, що жодна дитина не гідна була наблизитись до нього. Тільки у випадку з Каєм взаємна приязнь хлопців виявилася дужча за її недовіру; а ще трохи підкупив її графський титул. Та якщо на Млиновому валу, коли вона сиділа з Ганно на лавці, до них підсідали інші діти з своїми виховательками, панна Юнгман майже відразу підводилась і, звертаючи на пізню пору чи протяг, ішла геть. Пояснення, яке вона давала тоді Ганно, мало викликати в ньому уявлення, що всі його ровесники заражені золотухою і «гнояками», — тільки він ні, Звичайно, від таких пояснень хлопець не ставав довірливіший і товариськіший — а якраз цього йому бракувало.
Сенатор Будденброк не знав про такі подробиці, але бачив, що син і внаслідок своїх природних нахилів, і через зовнішні впливи розвивається далеко не в тому напрямку, в якому вія бажав би. Якби він міг узяти виховання Ганно в свої руки, щодня, щогодини впливати на його душу! Але на це йому бракувало часу, і він тільки гірко переконувався, що всі його принагідні спроби ганебно сходять нанівець і його стосунки з сином стають ще холодніші й відчуженіші. Перед очима в нього стояв образ, на взірець якого він прагнув виховати сина, — образ прадіда Ганно з часів сенаторового дитинства, людини розумної, веселої, простої, жартівливої і дужої… Чи можливо, щоб Ганно став таким? Ні, мабуть, неможливо! Але чому?.. Якби хоч витравити з нього пристрасть до музики, — це вона відвертає хлопця від практичного життя, шкодить його здоров’ю і поглинає його духовні сили! Чи його мрійливість не межує інколи з причинністю?
Одного дня, за сорок п’ять хвилин перед обідом, який подавали о четвертій годині, Ганно спустився сам на другий поверх. Він трохи пограв на роялі, тоді знічев’я зайшов до вітальні. Прилігши на канапі й машинально торсаючи матроський вузол на грудях, він перебіг очима по кімнаті й побачив на гарненькому письмовому столику своєї матері розкриту шкіряну теку з родинними паперами. Ганно сперся ліктем на спинку канапи, поклав голову на руку й хвилину приглядався звіддалік до теки. Мабуть, тато після сніданку щось записував туди і не докінчив, лишив усе, щоб дописати згодом. Одні папери були сховані в теку, інші — розкладені на столі й притиснені металевою лінійкою, щоб не розлетілися, а грубий зошит з золотими берегами й різної якості аркушами лежав розгорнений.
Ганно спроквола зсунувся з канапи й підійшов до столу. Зошит був розгорнений на тому місці, де рукою кількох його предків, а в кінці батьковою був виписаний весь родовід Будденброків, з дужками, рубриками й відповідними датами. Ставши коліном на стілець і підперши долонею кучеряву, біляву голову, Ганно якось збоку роздивлявся на рукопис з ледь критичною й трохи презирливою міною цілком байдужої, сторонньої людини. Другою рукою він крутив мамине перо з чорного дерева й золота. Погляд його блукав по всіх цих чоловічих і жіночих іменах, виведених одне під одним або поряд, здебільшого старомодним, вибагливий письмом з довгими закарлючками, збляклим або, навпаки, прикро чорним чорнилом, на якому поналипали зернинки золотого піску… На самому кінці він прочитав виведене дрібним, квапливим батьковим письмом під іменами батька й матері своє власне ім’я: «Юстус-Йоганн-Каспар, нар. 15 квітня 1861 р.». Це його трохи розважило.
Він ледь випростався, недбалим рухом узяв лінійку, приклав її під своїм ім’ям, ще раз перебіг очима по тому генеалогічному плетиві, потім спокійно, старанно, ні про що не думаючи, майже несвідомо провів золотим пером через увесь аркуш дві гарні рівні лінії, верхню трохи грубшу за спідню, так, як проводив на кожній сторінці свого зошита, з арифметики… Схиливши набік голову, він ще раз глянув, чи добре вийшло, і поклав перо…
Після обіду сенатор закликав його до себе і грізно запитав, насупивши брови:
— Що це таке? Звідки воно взялося? Це твоя робота?
На мить Ганно навіть задумався — його чи не його? — тоді несміливо, злякано відповів:
— Так.
— Що це означає? Як тобі спало таке на думку? Та? Що це за витівка? — закричав сенатор і вдарив хлопця по щоці згорненим зошитом.
Малий Ганно відсахнувся і, затуляючи рукою щоку, пробелькотів:
— Я думав… думав, що далі вже нічого не буде…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.