Читати книгу - "Будденброки"

такий нарив дозрівав, мамзель Юнгман проколювала його шпилькою. Тепер, як почали випадати молочні зуби, страждання його ще збільшились. Часто біль був такий, що в хлопця не ставало сили терпіти його. Він цілими ночами не спав, плакав і тихо стогнав у невеличкій гарячці, викликаній самим тільки болем. Його зуби, зовні такі самі гарні й білі, як у матері, були надзвичайно крихкі, вразливі і росли нерівно, натикаючись один на одного. Щоб усунути всі ці вади, малому Ганно довелося рано познайомитися в своєму житті з страшною людиною — паном Брехтом, зубним лікарем Брехтом з Млинарської…

Уже саме прізвище цього чоловіка жахливо нагадувало тріск щелепи, з якої витягають, викручують, виламують коріння зуба, — серце Ганно стискалося з ляку, коли він сидів, зіщулившись, навпроти вірної Іди Юнгман у приймальні пана Брехта, вдихав гострий дух ліків і гортав ілюстровані журнали, поки в дверях кабінету з’являвся лікар із своїм ввічливим, але таким страшним «прошу»…

Та було в тій приймальні щось дивно звабливе: великий строкатий папуга з лихими очицями, що сидів у кутку в мідній клітці і невідомо чому звався Йозефусом. Голосом лютої старої баби він кричав: «Сідайте!.. Хвилиночку!..» І хоч за таких обставин ці слова звучали як злий глум, Ганно Будденброк ставився до нього з любов’ю, змішаною зі страхом. Папуга!.. Великий, строкатий птах, що звався Йозефусом і вмів говорити! Чи, бува, не втік він з зачарованого лісу, з казки Гріммів, яку читала вголос Іда Юнгман?.. Лікареве «прошу» Йозефус також повторював, та ще й дуже настійливо, тому хоч як дивно, а хворий сміявся, коли входив до кабінету й сідав у велике, жахливе крісло коло вікна, біля якого стояла бормашина.

Що ж до особи пана Брехта, то він був дуже схожий на Йозефуса: його кістлявий ніс нависав над чорними з сивиною вусами таким же гачком, як і дзьоб папуги. Але найгірше, найстрашніше було те, що він, нервовий з натури, сам мучився від того болю, якого, через свій фах, мусив завдавати іншим.

— Доведеться вирвати, добродійко, — казав він Іді Юнгман і бліднув.

І коли Ганно, обливаючись холодним потом, витріщивши з жаху очі, нездатний опертися або втекти, в душевному стані, що нічим не відрізнявся від стану смертника, бачив, як пан Брехт з щипцями, схованими в рукав, наближається до нього, то, звичайно, помічав, що на лисому лобі лікаря блищать крапельки поту, а рот його також скривлений зі страху… А коли огидна процедура кінчалася, коли Ганно, блідий, тремтячий, з заплаканими очима і спотвореним обличчям, випльовував. кров у синеньку мисочку побіч себе, пан Брехт теж сідав на хвильку витерти лоба і випити ковток води…

Малого Йоганна запевняли, що цей чоловік робить йому багато добра, рятуючи від ще гірших страждань; та коли хлопець порівнював біль, якого завдавав йому пан Брехт, з конкретними, відчутними наслідками його лікування, біль настільки переважав, що ті візити на Млинарську довелося зарахувати до найгірших з усіх даремних мук. Дбаючи про зуби мудрості, що колись мали з’явитися, вирішили вирвати чотири кутні зуби, які тільки-но виросли, білі, гарні, ще цілком здорові, а щоб дитина не перенапружувалась, операцію розтягнено на чотири тижні. Що то були за тижні! Продовжені набезрік тортури, коли хлопець не встигав ще оклигати від перебутих мук, як уже тремтів перед тими, що його знову чекали. І як лікар витяг останнього зуба, Ганно цілий тиждень пролежав хворий просто з самого виснаження.

Це лихо з зубами впливало не тільки на його душевний стан, а й на функції деяких органів. Через те, що він не міг добре пережовувати їжу, в нього без кінця порушувалося травлення, доходило навіть до гастритної гарячки, а шлункові недуги в свою чергу викликали млість і перебої серця: пульс його то надто прискорювався, то майже зовсім завмирав. До того ж його й далі змагала, навіть ще дужче, ніж перше, та дивна хвороба, яку доктор Грабов називав «pavor nocturnus». Майже не минало ночі, щоб малий Ганно раз або й двічі не схоплювався, ламаючи руки і благаючи допомоги чи милосердя, наче був огорнений полум’ям, наче його душили, наче з ним відбувалося щось невимовно страшне… Вранці він нічого не пам’ятав. Доктор Грабов пробував напувати його на ніч соком з чорниць, але це нітрохи не допомогло.

Хвороби Ганно, біль, який йому доводилося терпіти, не могли не розвинути в ньому суворого почуття ранньої досвідченості, яку звуть мудрістю не по роках; і хоч вона ніколи не впадала в око, стримувана властивим йому добрим смаком, а все ж часом виявлялася у формі якоїсь сумної вищості над тими, хто його оточував…

— Як тобі живеться, Ганно? — питав його хтось із родичів: бабуся чи дами Будденброк із Брайтештрасе.

У відповідь хлопчик лиш гірко кривив уста і здвигав плечима під синім матроським коміром.

— Ти любиш ходити до школи?

— Ні, — спокійно й щиро відповідав Ганно; знаючи з досвіду про речі куди поважніші, він вважав, що в таких дрібницях брехати не варто.

— Ні? Отакої! Але ж треба вчитися — писати, рахувати, читати…

— І так далі, — докінчував Ганно.

Ні, він не любив ходити до старої школи, колишньої монастирської, з галереями і готичним склепінням у класних кімнатах. Пропуски через хворобу й цілковита неуважність на уроках — бо думками Ганно блукав біля гармонійних звукосполучень чи якихось нерозгаданих музичних див композиції, почутої від матері й пана Пфюля, — не сприяли його успіхам у школі; а молодші вчителі й семінаристи, ідо навчали його перші роки, викликали в нього, крім страху перед карою, ще й потаємну зневагу: надто він відчував їхню суспільну нижчість, духовну вбогість і тілесну неохайність. Пан Тітге, учитель арифметики, маленький дідусь у заяложеному чорному сурдуті, що працював тут ще за часів небіжчика Марцелюса Штенгеля, — він був страшенно зизоокий і намагався приховати свою ваду за окулярами, круглими й грубими, як ілюмінатори на кораблі, — нагадував малому Ганно, який старанний і здібний до арифметики був його батько… На пана Тітге часто нападав кашель, і він випльовував мокротиння просто на підлогу біля кафедри.

До своїх малих товаришів Ганно був загалом байдужий; його стосунки з ними мали чисто поверховий характер. Тільки з одним він міцно заприятелював з перших же днів у школі. То був хлопчик аристократичного походження, хоч на вигляд дуже занедбаний, — якийсь граф Мельн, на ім’я Кай.

Він був такий на зріст, як Ганно, тільки носив не донську матроску, а благенький костюмчик неозначеного кольору, на якому подекуди бракувало гудзика, а ззаду