Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Та поки дев'ятсот тисяч чоловік живе фактично в неприпустимих умовах, у представників влади клопотів по саме горло. Коли тих бідолах виселять із перелюднених жител, вони перебираються десь далі до іншого закамарку; а через те, що вони переїжджають з усіма своїми пожитками вночі (один ручний візок вміщує всі їхні манатки та ще й сонних дітей), майже неможливо вслідкувати за ними. Якби Закон про громадську гігієну від 1891 року раптом спробували перевести в життя, на вулиці опинилося б дев'ятсот тисяч виселенців, і довелося б збудувати п'ятсот тисяч кімнат, щоб розмістити їх усіх у згоді з тим законом.

Убогі вулиці ззовні виглядають просто убогими, але за стінами домів ховається страшенний бруд, злидні та людські трагедії. Може, про трагедію, що я розповім, і бридко читати, але той факт, що вона могла статися, ще бридкіший.

На Девоншір-плейс, в Лісонгров, нещодавно померла стара жінка сімдесяти п'яти років. Слідчий заявив, що в кімнаті не виявлено нічого, крім купи старого дрантя, вкритого нужею. Його й самого обліпили паразити. Кімната була в жахливому стані, зроду він такого не бачив. Все суспіль укрила вошва.

Лікар заявив: «Небіжчиця лежала горілиць, сперта на камінові грати. На ній була сама сукня й панчохи. Тіло аж кишіло паразитами, і все шмаття в кімнаті було геть сіре від них. Покійна була страшенно худа й виснажена. Ноги її були всіяні виразками, до яких поприлипали панчохи. Причина тих виразок — покуси паразитів».

Один чоловік, присутній при розслідуванні, написав: «Я мав нещастя бачити тіло бідолашної жінки в трупарні, і ще й досі від спогаду про те жахливе видовище мене дрожем проймає. Вона лежала в трупарні така кощава, така виснажена, що це був просто лантух шкіри й кісток, її волосся від бруду взялося ковтюхами і було справжнім гніздом нужі. На її висхлих грудях повзали цілі сотні, тисячі, міріади паразитів».

Коли не гаразд, щоб так умерла ваша чи моя мати, то не гаразд, щоб і ця жінка, чия б вона не була мати, вмерла так.

Єпіскоп Вілкінсон, що був жив між зулусів, недавно заявив: «Жоден ватажок в африканському селі не дозволив би такого безладного спілкування юнаків і дівчат, старших і зовсім малих». Він мав на увазі тих дітей, що живуть в перелюднених кімнатах і в п'ять років знають усе, і багато такого, чого б їм краще зовсім не знати.

Лихої слави зажив той факт, що в гетто бідняцькі будинки дають більше зиску, ніж особняки багатіїв. Бідний робітник не тільки мусить жити, як худоба, але ще й платити за це відносно більше, ніж платить багатій за свої просторі хороми. Прошарок глитаїв-домовласників зміг виникнути лише завдяки конкуренції між голотою за житло. Людей більше, ніж житлової площі, і багато хто опиняється в робітному домі тому, що не може більш ніде знайти притулку. Будинки здають в оренду і перездають, і пере-перездають аж до кімнат і кутків.

«Здаю куток у кімнаті» — таке оголошення висіло недавно в одному вікні менш як за п'ять хвилин ходу від Сент-Джеймс-голу[45]. Пошлюся на авторитет преподобного Г'ю Прайса Г'юза, який заявив, що ліжка здаються за тризмінною системою, тобто на одне ліжко троє пожильців, і кожен користується ним по вісім годин, так що постіль ніколи не простигає; місце під ліжком теж винаймають за тризмінною системою. Санітарна служба вже не дивується, стикаючись із такими, наприклад, випадками: в одній кімнаті об'ємом у 29 кубічних метрів мешкають три дорослі жінки на одному ліжку і ще дві під ліжком; а в кімнаті на 47 кубічних метрів — дорослий чоловік з двома дітьми на ліжкові та ще дві дорослих жінки під ліжком.

А ось типовий приклад кімнати, що експлуатується за більш респектабельною, двозмінною системою. Вдень її займає молода жінка, що ночами працює в готелі. О сьомій вечора вона звільняє кімнату, а приходить підсобник муляра, що господарює тут до сьомої ранку.

Преподобний В. Н. Дейвіс, священик у Спітелфілді, провадив перепис по деяких провулках у своїй парафії. Він свідчить таке:

«В одному провулку десять домів — 51 кімната, майже всі 8 на 9 футів — і живе там 254 чоловіка. Тільки в шести випадках живуть по двоє на кімнату; вся решта живе від 3 до 9 на кімнату. На іншому подвір'ї шість домів, — 21 кімната і 84 мешканці, — знов-таки число пожильців в одній кімнаті подеколи становить шість, сім, вісім та дев'ять. В одному будинку на 8 кімнат 45 мешканців — в одній кімнаті містяться дев'ятеро, в одній восьмеро, у двох по семеро, а ще в одній — шестеро».

Таке перелюднення в гетто зумовлене зовсім не вподобаннями, а безвихіддю. Близько п'ятдесяти відсотків робітників сплачують від чверті до половини свого заробітку за помешкання, що в більшій частині Іст-Енду становить 4–6 шилінги за кімнату в тиждень. Отже, кваліфікований механік, заробляючи тридцять п'ять шилінгів на тиждень, змушений п'ятнадцять з них віддавати за дві-три миршавих комірчини і зі шкіри пнутися, аби зліпити в них сяке-таке подобенство родинного життя. А комірне все росте. На одній вулиці в Степні тільки за два роки воно підскочило з 13 до 18 шилінгів; а в Уайтчепелі двокімнатні будиночки, які ще недавно винаймалися за десять шилінгів, тепер винаймаються за 21 шилінг. На сході, заході, півночі й півдні міста житло дорожчає. Якщо земля коштує 20– ЗО фунтів за акр, то мусить же хтось платити й землевласникові!

Депутат В. С. Стедмен, виступаючи в палаті громад, розповів про долю своїх виборців таке:

«Сьогодні вранці мене біля дому зупинила одна вдова. У неї на утриманні шестеро дітей, а плата за будинок, де вона живе, сягає чотирнадцяти шилінгів у тиждень. Вона заробляє на життя, здаючи той дім пожильцям та ходячи щодня прати й прибирати. Ця жінка зі слізьми в очах сказала мені, що землевласник підвищив комірне до вісімнадцяти шилінгів. Що їй діяти? В Степні нема вільного житла. Скрізь повно й переповнено».

Зверхність одного класу може