Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Ти була коханкою Водрека?

Мадлен, що знімала вуаль, швидко обернулась.

— Я? О!..

— Так, ти. Ніхто не залишає всього свого майна жінці без того, щоб…

Вона вся тремтіла і ніяк не могла вийняти шпильки, що затримували прозору тканину.

Поміркувавши хвилинку, вона пробурмотіла схвильованим голосом:

— Слухай… слухай… ти з глузду з’їхав… ти… ти… Хіба ти сам… недавно… хіба ти не сподівався, що він лишить тобі що-небудь?

Жорж стояв поруч з дружиною і спостерігав за нею, немов слідчий, що намагається спіймати на чому-небудь обвинуваченого. Він мовив, підкреслюючи кожне слово:

— Так… він міг залишити мені що-небудь, саме мені… мені, твоєму чоловікові… мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, його приятельці… не тобі, моїй дружині. Це величезна різниця з погляду правил пристойності… і громадської думки.

Мадлен і собі пильно дивилась на нього, в самісіньку глибину очей, дивилась проникливо, немов бажаючи прочитати в них щось, немов бажаючи викрити те невідоме в людській істоті, чого ніколи не збагнеш і що ледве можна помітити в коротку мить необережності, безпорадності або неуважності,— ніби двері, прочинені до таємничих сховищ душі. І вона поволі промовила:

— А втім, мені здається… що так само дивно було б, якби таку величезну спадщину він лишив… тобі.

— Чому? — гостро спитав Дю Руа.

— Тому, що…

Вона завагалась на мить, потім сказала:

— Тому, що ти мій чоловік… ти, по суті, знаєш його тільки недавно… тому що я його приятелька з давніх-давен, тому що вже перша його духівниця, складена за життя Форестьє, була на мою користь.

Дю Руа почав міряти сягнистими кроками кімнату.

— Ти не можеш прийняти цього, — заявив він.

— Гаразд, — байдуже відповіла Мадлен, — тоді не варто чекати суботи; ми можемо зараз же повідомити пана Ламанера.

Він спинився перед нею, і вони знову якусь мить дивились одне одному в вічі, намагаючись сягнути до найглибших таїн серця, добратися аж до джерел думки. Вони силкувались оголити одне одному совість цим палким і мовчазним допитом. Це була внутрішня боротьба двох істот, що, живучи поруч, залишаються чужими, завжди підозрюють одне одного, стежать, вишукують, але не можуть дістатись глибин душі.

І раптом Дю Руа прошепотів їй просто в обличчя, стишивши голос:

— Признайся, що ти була коханкою Водрека.

Мадлен знизала плечима:

— Це безглуздо… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.

Він тупнув ногою:

— Ти брешеш! Це неможливо!..

Вона спокійно відказала:

— А все ж таки це так.

Він знову почав ходити по кімнаті і ще раз спинився:

— Тоді поясни мені, чому він залишив усе своє майно саме тобі?

— Це дуже просто, — недбало й байдуже відповіла вона. — Як ти сам недавно казав, у Водрека не було інших друзів, крім нас, краще сказати, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Моя мати була компаньйонкою у його родичів. Він так часто бував у нас! А що в нього не було прямих спадкоємців, то він і подумав про мене. Що він мене трохи любив, це можливо. Але ж якої жінки не люблять отак? Можливо, це прихована, таємна ніжність керувала його пером, коли він написав моє ім’я, надумавши висловити останню волю. Чом би й ні? Він приносив мені квіти щопонеділка. Тебе це нітрохи не дивувало, а тобі ж він їх не приносив, авжеж? А тепер він дарує мені своє майно з тієї ж самої причини, ще й тому, що йому нема кому лишити його. Було б, навпаки, дуже дивно, якби він лишив його тобі. Чому саме? Хто ти йому?

Вона говорила так природно й спокійно, що Дю Руа завагався.

— Однаково ми не можемо прийняти спадщину за таких обставин, — сказав він. — Це справило б дуже прикре враження. Пішов би поговір, кожен почав би пащекувати й сміятися з мене. Товариші по службі вже й так заздрять мені й нападають на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто інший, дбати про свою честь і про свою репутацію. Мені не подобає згодитись, дозволити, щоб моя дружина прийняла таку спадщину від чоловіка, якого злі язики і так уже називали її коханцем. Форестьє, можливо, примирився б із цим, але я — ні в якому разі.

— Ну, що ж, друже мій, не приймаймо, — лагідно прошепотіла вона. — Буде на один мільйон менше в нашій кишені. Тільки й того…

Дю Руа все ще ходив по кімнаті. Він почав міркувати вголос, висловлюючись на адресу дружини, але не звертаючись безпосередньо до неї.

— Ну, що ж, це так… на один мільйон менше… тим гірше… Водрек не розумів, коли складав цю духівницю, яку помилку робить він проти тактовності, як зневажає звичайність. Він не бачив, в яке фальшиве, сміховинне становище він мене поставить… Усе в житті залежить від відтінків… йому слід було лишити мені половину, тоді все було б гаразд.

Він сів, поклав ногу на ногу і закрутив кінчик вуса, як робив у хвилини досади, турботи чи важкої задуми.

Мадлен узялась до вишивання, над яким вона час від часу працювала, і сказала, вибираючи колір шерсті:

— Щодо мене, то моє діло мовчати. Вирішуй сам.

Він довго не відповідав; нарешті невпевнено мовив:

— Світ, ніколи не зрозуміє ні того, що Водрек міг зробити тебе єдиною своєю спадкоємицею, ні того, що я міг би дозволити це. Прийняти так цю спадщину — це означало б визнати… визнати з твого боку злочинний зв’язок, а з мого — ганебне потурання… Розумієш, як тлумачили б нашу згоду? Тут треба придумати якийсь спосіб, якийсь дотепний спосіб, щоб вийти з цієї халепи. Приміром, поширити чутку, що Водрек поділив своє майно між нами, подарувавши половину чоловікові, половину — дружині…

— Не бачу, як це можна було б зробити, коли є формальна духівниця, — заперечила Мадлен.

— О, це дуже просто! Чому б тобі не відступити мені половину спадщини дарчим листом? У нас нема дітей, отже, це можливо. В такий спосіб ми заткнули б рота наклепникам.

Мадлен трохи нетерпляче зауважила:

— Я все ж не бачу, як можна було б заткнути рота наклепникам, коли є документ, підписаний Водреком.

— А хіба нам треба показувати його або наліплювати на стіни? — сердито мовив Дю Руа. — Ти верзеш дурниці. Ми скажемо, що граф де Водрек поділив між нами нарівно своє майно, та й край… Адже тобі ніяк прийняти цей дар без моєї згоди. А я дозволяю це тобі лише з умовою поділити спадщину, бо це врятує мене від глузів і