Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Він вимовляв це слово лагідно, але мені все-таки було боляче, так боляче, як тоді, коли вміла рука видавлює з рани гній.

І я шепотіла далі йому на вухо, розповіла йому все про той час, два роки тому, коли ми обоє пили, Фред і я, про померлих моїх дітей і про живих, про те, що нам доводиться чути за стіною в кімнаті Гопфів та про те, що Гопфи чули у нас. І я знову затнулася. Він знову подивився на годинника, і я подивилась також і побачила, що було лише шість хвилин на п'яту. Він знов підняв повіки й лагідно промовив: «Далі»,— і я зашепотіла швидше, розповіла йому про свою зненависть до священиків, які живуть у великих будинках і обличчя в них як на рекламі крему для шкіри, про пані Франке, про наше безсилля, про бруд, у якому ми живемо, а наприкінці сказала йому, що я, напевне, знову завагітніла.

А коли я знов затнулася, він уже не подивився на годинника і, на півсекунди довше не опускаючи повік, спитав мене:

— Це все?

І я сказала: «Все» — і подивилася на його годинника, який був у мене перед самими очима, бо він забрав руки від обличчя і склав їх на краю столу: було одинадцять хвилин на п'яту. І я мимоволі заглянула у вільно обвислий рукав його ряси, побачила там волохату мускулисту селянську руку, закачані рукава сорочки й подумала: «Чому він не спустить рукава?»

Він зітхнув знову затулив обличчя руками й тихо спитав мене:

— А ви молитесь?

І я сказала: «Молюсь»,— і розповіла йому, що лежу цілі ночі на своїй потертій тахті й шепчу всі молитви, які тільки можу згадати, і що часто я засвічую свічку, щоб не розбудити дітей, і читаю молитви, яких не знаю напам'ять, з молитовника.

Він більше не спитав мене ні про що, і я теж мовчала; коли я подивилась на свого годинника, було чотирнадцять хвилин на п'яту; з трамвайного депо чувся стук молотків, у кухні наспівувала економка, чути було глухе чахкання поїзда на вокзалі.

Нарешті він забрав руки від обличчя, склав їх на колінах і, не дивлячись на мене, сказав:

— Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: я світ переміг. Можете ви це зрозуміти? — І, не чекаючи моєї відповіді, вів далі: — Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі,— і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя,— і мало таких, що знаходять її!

Він знову замовк, знову затулив обличчя і промурмотів крізь сплетені пальці:

— Вузька, найвужча дорога з усіх, що ми знаємо, це дорога по лезу ножа, і мені здається, що нею ви йдете...

Нараз він забрав руки від обличчя й подивився на мене крізь отвір у гратках; дивився він менше секунди, але мене злякала суворість його очей, які досі здавалися мені такими добрими.

— Я наказую вам,— сказав він,— наказую вам прослухати святу месу у вашого священика, якого ви так ненавидите, і прийняти з його рук святе причастя, якщо...— він знов подивився на мене,— якщо ви дістанете розгрішення.

Він знову помовчав,— здавалось, він роздумував; і поки я в думці намагалася проказати всі молитви і всі благання, які знаю, з депо чулося сичання зварювальних апаратів, а тоді враз забемкали дзвони його церкви. Було чверть на п'яту.

— Не знаю, чи можу я дати вам розгрішення, треба зачекати. Боже мій,— сказав він жвавіше, і погляд його уже не був суворий,— як ви можете так ненавидіти? — і, безпорадно махнувши рукою, він повернувся до мене.— Я можу благословити вас, але даруйте, мені ще треба подумати, може, порадитися з кимось із колег. Якби ви могли сьогодні ввечері... ага, ви зустрічаєтеся з чоловіком. Ви повинні зробити так, щоб чоловік ваш вернувся до вас.

Мене дуже засмутило те, що він не хоче дати мені розгрішення, і я сказала:

— Будь ласка, дайте мені розгрішення.

Він усміхнувся, трохи підняв руку і сказав:

— Я сам хотів би, якби міг, бо ви ж так прагнете цього, але я справді сумніваюсь. Тепер ви вже не почуваєте зненависті?

— Ні, ні,— сказала я квапливо,— тепер я тільки засмучена.

Він, очевидно, вагався, і я не знала, що робити. Якби я умовляла його й далі, він, мабуть, поступився б, але мені хотілося дістати справжнє розгрішення, а не завдяки умовлянню.

— Умовно,— сказав він і знову всміхнувся,— я можу дати вам розгрішення умовно... Я не зовсім упевнений... Та якби це залежало від мене, тоді я міг би...— Він нетерпляче розмахував руками перед моїми очима.— Ви судите, ненавидячи,