Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Він рішуче покрутив головою, а потім, обхопивши голову долонями, поклав її на край столу, помолився, раптом підвівся і дав мені розгрішення. Я перехрестилася і встала.

Він стояв біля столу й дивився на мене, і раптом, ще до того як він заговорив, мені стало його шкода.

— Я тільки можу вам...— він наче стер свої слова помахом руки.— Ви думаєте, я її не почуваю, оцієї зненависті? Я, священик? Вона в мене ось де,— він ударив себе по чорній сутані трохи нижче серця,— зненависть до тих, що стоять вище. Тут,— показав він на вікно,— у моїй церкві, читають меси священики, які бувають у місті проїздом; ці випещені добродії, що їдуть на з'їзди чи вертаються із з'їздів, приходять із ближчих готелів і лаються, бо у нас брудно й не вистачає служок. У нашій церкві читаються десяти-, тринадцяти- та двадцятихвилинці меси і звичайні меси на двадцять п'ять хвилин. А читають їх п'ять, десять, а часто й п'ятнадцять разів на день. Ви не можете собі уявити, як багато священиків роз'їжджає: то вони їдуть з курорту, то на курорт, та й з'їздів більш ніж досить. За день п'ятнадцять мес, на яких, беручи загалом, щонайбільше буває п'ять віруючих. Тут,— провадив він,— домагаються справжніх рекордів, на тоталізаторі ставлять п'ятнадцять до п'яти. Чому б і мені не зненавидіти їх, отих бідних священиків, від яких у моїй напіврозваленій ризниці залишаються пахощі ванних кімнат розкішних готелів?

Він знов обернувся до мене й простягнув мені блокнот та олівець, що лежали на столі; я записала свою адресу й поправила свій капелюшок, який зсунувся набік.

Гучно, кілька разів підряд постукали в двері.

— Так, так, я знаю! — гукнув він.— Служба, іду.

На прощання він подав мені руку, зітхаючи, подивився на мене й провів до дверей.

Я повільно пройшла повз портал церкви, до тунелю. Дві жінки й чоловік ішли до служби божої. Навпроти церкви висів великий білий транспарант з червоним написом: «Чого ти вартий без дрогістів?»

Темна хмара, пропливаючи по небу, зачепила краєм сонце й посунула далі, і сонце світило тепер прямо на велике «о» в слові «дрогістів», заливаючи його жовтим світлом. Я пішла далі. Мене обігнав хлопчина з молитовником під пахвою, потім вулиця знову збезлюдніла. Обабіч неї були крамнички та руїни, а із-за обпалених фасадів долинав гамір трамвайного депо. Почувши теплий запах свіжої здоби, я зупинилась, подивилася праворуч і заглянула у відчинені двері дерев'яної крамнички, з якої валили клуби білястої пари; на порозі в променях сонця сидів маленький хлопчик і, мружачись, дивився на небо. З виразу його обличчя видно було, що дитина недоумкувата, червонясті повіки здавались на сонці прозорими, і я відчула болючу ніжність; хлопчик тримав у руці свіжий смажений пиріжок, навколо рота розмазався цукор, і коли він відкусив шматочок пиріжка, брунатне повидло вилізло наверх і закапало на светрик. У крамничці я побачила схилену над казаном молоду дівчину; у неї було гарне обличчя, дуже ніжна біла шкіра, і, хоч волосся було запнуте хусткою, я здогадалася, що дівчина білява. Вона виловлювала з киплячого жиру свіжі пиріжки й клала їх на друшляк, а коли дівчина підняла очі, наші погляди зустрілись, і вона всміхнулася мені. Її усмішка немов зачарувала мене, я всміхнулася у відповідь, і так ми постояли кілька секунд не рухаючись. І, дивлячись на неї, я водночас десь дуже далеко бачила себе саму, бачила, як ми обидві стоїмо, усміхаючись одна одній, мов рідні сестри; але я опустила очі, коли згадала, що не маю з собою грошей, щоб купити в неї один такий пиріжок, запах яких розпалював мій апетит. Дивлячись на біляву голівку недоумкуватого хлопчика, я пожалкувала, що не взяла грошей. Я ніколи не беру їх із собою, коли маю зустрітися з Фредом, бо, побачивши гроші, він не може втриматись, і здебільшого йому вдається підбити мене на випивку. Я дивилась на гладку шийку недоумкуватого хлопчика, на крихти цукру, розмазані по його обличчю, і, коли я поглянула на лагідно розтулені губенята, в мені ворухнулося щось схоже на заздрість.

Піднявши очі, я побачила, що дівчина вже відсунула казан убік; вона якраз розв'язала й зняла хустку, і на її волосся впало сонце. І знову, дивлячись на неї, я бачила не тільки її, а й себе саму, бачила, як я спускаюся з якоїсь височини і йду брудною вулицею, обрамленою руїнами, бачила портал церкви, транспарант і себе перед дверима цієї крамнички — худу й засмучену, але усміхнену.

Обережно обминувши недоумкуватого, я зайшла до закусочної. В кутку за столиком сиділо двоє дітей, а біля плити — старий неголений чоловік, який читав газету; він опустив її й подивився на мене.

Дівчина стояла біля кавоварки і, поправляючи волосся, дивилася в дзеркало. Я оглянула її білі, дуже маленькі дитячі руки й побачила в дзеркалі поряд з її свіжим обличчям, яке всміхалося мені, своє власне обличчя — худе, ледь жовтувате, з темно-червоними нафарбованими губами, що спалахували двома язичками полум'я, і, хоч усмішка з'явилася на моєму обличчі сама собою, майже проти моєї волі, вона здалась мені фальшивою; та ось наші голови немовби помінялися місцями: моя голова стала її головою, а її — моєю, і я відчула себе молодою дівчиною, що стоїть перед дзеркалом і поправляє собі волосся, побачила, як це дівча віддається вночі коханому чоловікові, який принесе їй і життя і смерть, залишивши на її обличчі сліди того, що він називає коханням, і це обличчя врешті стане схожим на моє — худим і ніби пожовклим від гіркоти цього життя.

Та ось вона обернулася, закривши в дзеркалі моє відображення, і я відступила праворуч, скорена її чарівністю.

—