Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Добрий день,— відповіла вона.— Чи не хочете пиріжок?

— Ні, дякую,— сказала я.

— Чому ж? Вам не подобається їхній запах?

— Ні, вони чудово пахнуть,— сказала я, з трепетом думаючи про того невідомого, якому вона належатиме.— Вони справді чудові, але в мене нема з собою грошей.

Почувши слово «гроші», старий біля грубки підвівся, зайшов за прилавок, зупинився поруч дівчини й сказав:

— Гроші... але ж ви можете заплатити й пізніше. Вам же хочеться пиріжків, правда?

— Хочеться,— відповіла я.

— Сідайте, будь ласка,— запросила дівчина.

Я пройшла трохи назад і сіла до столика поруч з дітьми.

— Каву теж? — гукнула дівчина.

— Так, будь ласка,— сказала я.

Старий поклав на тарілку три пиріжки й приніс мені. Він зупинився поруч мене.

— Дуже дякую,— сказала я,— але ж ви не знаєте мене.

Він усміхнувся, витяг руки з-за спини і, якось незграбно тримаючи їх на животі, промурмотів:

— О, не турбуйтеся.

Я кивнула на недоумкуватого, який усе ще сидів на порозі:

— Це ваш син?

— Син,— сказав він тихо,— а вона — моя дочка.

Він кинув погляд на дівчину за прилавком, яка орудувала ручкою кавоварки.

— Він не розуміє людської мови, мій син,— сказав ста рий,— і звіриної теж, не може вимовити жодного слова, тільки: «дсу-дса-дсе», а ми,— його язик піднявся до піднебіння, щоб відтворити ці звуки, і знову опустився,— а ми, невміло наслідуючи його, вимовляємо твердо: «зу-за-зе». Ми не здатні до цього,— сказав він тихо і раптом, трохи підвищивши голос, гукнув: — Бернгарде! — Недоумкуватий незграбно повернув голову й одразу опустив її. Старий ще раз гукнув: — Бернгарде! — Хлопчик обернувся, і його голова плюхнулася вниз, наче маятник; старий устав, обережно взяв дитину за руку й підвів до столика. Він сів на стілець поруч мене, посадовив малого на коліна і спитав мене тихо:

— Може, вам неприємно? Ви тільки скажіть.

— Ні,— відповіла я,— мені не неприємно.

Його дочка принесла каву, поставила переді мною чашку, а сама стала поруч батька.

— Ви скажіть, якщо вам неприємно, ми не розгніваємось. Більшості людей це неприємно.

Хлопчик був гладкий, замазюканий, він тупо дивився поперед себе й белькотав своє «дсу-дса-дсе»; уважно подивившись на нього, я знов підвела голову й сказала:

— Ні, мені не противно, він як немовля.

Я піднесла чашку до рота, відпила ковток, відкусила шматочок пиріжка й сказала:

— Яка у вас смачна кава!

— Справді?— вигукнула дівчина.— Справді? Сьогодні вранці мені сказав це один чоловік, а доти не говорив ніхто.

— Вона справді смачна,— сказала я, відпила ще ковток і ще раз відкусила пиріжка. Дівчина сперлася на спинку стільця, на якому сидів її батько, подивилася спершу на мене, потім ніби вдалину.

— Іноді,— сказала вона,— я намагаюсь уявити собі, що він відчуває, чим живе; здебільшого він такий спокійний, такий щасливий... Може, він розрізняє тільки два кольори — зелений та брунатний; може, повітря для нього — це вода, зелена вода, бо ж він насилу пробирається крізь нього,— зелена вода, яка іноді вилискує брунатним, а на ній проходять чорнуваті смуги, як на старій кіноплівці. Іноді він плаче, і це жахливо; він плаче, коли почує якісь певні звуки: скрегіт трамвая, різкий свист по радіо. Коли це почує, він плаче.

— Справді? — спитала я.— Він плаче?

— Так-так,— сказала вона і, наче вернувшись звідкілясь, подивилася на мене, вже не всміхаючись.— Він часто плаче і завжди, коли лунають ці різкі звуки. Він плаче тоді сильно, і сльози котяться по розмазаному цукру навколо його рота. Єдине, що він може їсти, це солодке, молоко та хліб, а від усього, що не солодке і не є молоком чи хлібом, його нудить, і він блює. Ой, пробачте,— сказала вона,— тепер вам стало неприємно?

— Ні,— сказала я,— розповідайте ще про нього.

Вона знову подивилася кудись повз мене й поклала руку на голову недоумкуватого.

— Йому важко повертати голову та й взагалі рухатися проти потоку повітря і, мабуть, так само страшно йому, коли він чує оці звуки. Може, в нього у вухах завжди лунає м'який гул органа — брунатна мелодія, яка доступна тільки його слухові; може, він чує завивання бурі, від якої шумлять невидимі дерева. Бриніння струн, товстих, як рука, кличе його кудись, і раптом ця музика уривається.

Старий слухав її, мов зачарований, обіймаючи недоумкуватого й не звертаючи уваги на те, що повидло й розталий цукор сповзли