Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Звідки ви це знаєте?

Вона подивилася на мене, усміхнулась і сказала:

— Та я нічого не знаю, але ж повинно бути в ньому щось таке, чого ми не знаємо, ось я й намагаюсь уявити собі це. Іноді він несподівано скрикує, зовсім несподівано, підбігає до мене і, ткнувшись личком у мій фартух, обливає його сльозами — це буває зовсім несподівано, коли він сидить біля дверей; і мені здається, що він раптом побачив усе таким, яким бачимо ми,— раптом і лише на якусь мить; і що страх у нього викликали люди, такі, як ми їх бачимо, і автомобілі, і трамваї, і весь цей навколишній гамір. Тоді він довго плаче.

Діти, що сиділи в кутку, повставали, повідсували тарілки, і коли вони проходили повз нас, відважна маленька дівчинка в зеленій шапочці гукнула:

— Запишіть, будь ласка, мама звеліла.

— Добре,— сказав старий, усміхаючись їм услід.

— Ваша жінка,— спитала я тихо,— його мати померла?

— Так,— сказав інвалід,— вона померла. Її розірвало бомбою просто на вулиці, а маля, яке вона тримала на руках, відкинуло на купу соломи, де його й знайшли, почувши плач.

— У нього це від народження?..— спитала я, затинаючись.

— Від народження,— сказала дівчина.— Він завжди був такий; усе проходить, проходить повз нього, тільки наші голоси досягають його слуху та ще орган у церкві, різкий скрегіт трамвая і спів ченців, коли вони моляться хором. Та ви їжте, їжте. Ой, вам усе-таки неприємно.

Я взяла останній пиріжок, похитала головою і спитала:

— Ви сказали, він чує спів ченців?

— Так,— відповіла вона, лагідно дивлячись мені у вічі,— він, напевно, їх чує. Коли я ходжу до ченців, на Більдонерплац,— думаю, знаєте — і коли вони співають хором молитву, його обличчя змінюється, стає худим, майже суворим, і щоразу я лякаюся, а він дослухається. Я знаю, що він їх чує; він прислухається, і вигляд у нього зовсім інший, він уловлює мелодію молитов і плаче, коли ченці перестають співати. О, ви дивуєтесь! — сказала вона усміхаючись.— Їжте.

Я знову взяла в руку пиріжок, відкусила й відчула, як тепле повидло тане у мене в роті.

— Ви повинні часто ходити з ним туди,— сказала я,— на Більдонерплац.

— О так,— сказала вона,— я часто ходжу з ним туди, хоч це мене й лякає. Хочете ще кави?

— Ні, дякую,— сказала я.— Мені треба йти.— Я нерішуче подивилася на дівчину й на недоумкуватого і тихо сказала: — Мені б хотілося коли-небудь побачити його там.

— У церкві? — спитала вона.— У ченців?

— Так,— сказала я.

— Ну, тоді підемо... шкода, що ви йдете. Та ви ще прийдете, правда ж?

— Прийду,— сказала я,— мені ж треба заплатити.

— О, бога ради! Не для того, а взагалі приходьте.

Почувши її слова, старий кивнув головою. Я допила каву, встала і струсила з пальта крихти.

— Я прийду ще,— сказала я,— у вас так гарно.

— Сьогодні?— спитала дівчина.

— Ні, не сьогодні,— сказала я,— але скоро. Може, завтра вранці; і при ходитиму часто, і до ченців підемо разом.

— Добре,— сказала дівчина.

Вона подала мені руку, і я міцно потиснула цю дуже легку білу руку; подивившись на її квітуче обличчя, я всміхнулася й кивнула старому.

— Бернгарде,— тихо сказала я недоумкуватому, який кришив пальцями пиріжок, але він не чув мене і, здається, навіть не бачив; він майже зовсім стулив повіки, червонясті, запалені повіки. Я повернулася й пішла до темного тунелю, який вів на Вокзальну вулицю.

Коли я спустився вниз, зі столів прибирали купи тарілок; пахло холодним гуляшем, салатом та пудингом на сахарині. Я сів у кутку й спостерігав, як двоє молодих хлопців грали на автоматах. Мене хвилювали різкі дзвінки, коли нікелеві кульки торкалися контактів, шалене обертання дисків і стук, коли вони зупинялися. Кельнер змахував зі столиків своєю серветкою, а худа господиня прибивала над прилавком великий жовтий картонний плакат: «Сьогодні ввечері танці. Вхід вільний».

За одним столиком зі мною сидів старий у пальті з грубої вовни й у мисливському капелюсі; у попільниці димилась його люлька. Не скинувши свого зеленого капелюха, старий колупався виделкою в червонястому гуляші.

— Що ви бажаєте? — спитав кельнер.

Я глянув на нього, і його обличчя здалося мені знайомим.