Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— А що у вас є?

— Гуляш,— сказав він, свинячі відбивні, картопля, салат, десерт. А коли хочете, можна й перше, є суп.

— Дайте мені гуляш,— попросив я, але спочатку суп і чарку горілки.

— Буде зроблено,— сказав кельнер.

Страва була поживна й гаряча, і я відчув, що голодний; попросивши хліба, я вмочав його в гострий соус.

Потім я замовив другу чарку горілки. Хлопці все ще грали. У одного з них чуб став дибом.

Я заплатив і почекав кілька хвилин, але автомати не звільнились. Я ще раз уважно подивився кельнерові в обличчя; це бліде обличчя й білявий чуб я, напевно, десь уже бачив.

Підійшовши до прилавка, я попросив сигарет; господиня подивилася на мене і спитала:

— Ви залишаєтесь на цілу ніч?

— Так,— сказав я.

— Чи не заплатите ви наперед? — і вона всміхнулася. Так воно певніше... Від нас до вокзалу один крок, а речей у вас нема.

Звичайно,— згодився я і дістав з кишені гроші.

— Вісім марок, будь ласка,— сказала вона й послинила чорнильного олівця, щоб виписати мені квитанцію.— Ви когось чекаєте? — спитала вона, подаючи мені папірець.

— Так, свою жінку,— відповів я.

— Добре,— сказала вона, простягла мені сигарети, і я поклав марку й піднявся нагору.

Довго лежав я на ліжку, курив і ламав собі голову, сам не знаючи над чим, поки мені не спало на думку, що я силкуюся згадати обличчя кельнера. Я не можу забути побачених облич — вони всі йдуть за мною, і, як тільки потрапляють мені на очі, я їх упізнаю. Вони снують десь у моїй підсвідомості, особливо ті, яких я бачив тільки один раз, та й то побіжно; вони пропливають, як невиразні сірі риби серед водоростей у каламутній заводі. Іноді їхні голови проштовхуються до поверхні, але зовсім вони виринають, коли я справді побачу їх знову. Я неспокійно нишпорив поміж рибами, яких було повно в ставку, а тоді смикнув за вудку, й осьдечки він, кельнер: солдат, який колись лише одну хвилину лежав біля мене на санітарному пункті; з-під пов'язки на його голові виповзали тоді в уже загуслу й іще свіжу кров воші; вони спокійно повзли через його потилицю до білявого ріденького чуба, повзли по обличчю непритомної людини; нахабні паразити забиралися на вуха, знову сповзали на плечі й зникали за брудним коміром; худе, стражденне обличчя чоловіка, який байдуже подавав мені сьогодні гуляш, я бачив за три тисячі кілометрів звідси.

Я зрадів, пригадавши, де довелося бачити кельнера, перевернувся набік, витяг з кишені гроші й перелічив їх на подушці: лишилося ще шістнадцять марок вісімдесят пфенігів.

Потім я знову спустився в бар, але обидва молоді хлопці все ще стояли біля автоматів. У одного з них кишеня піджака, очевидно, була повна десятипфенігових монет — вона важко відвисала, і він правою рукою рився в грошах. Крім них, тут був ще чоловік у мисливському капелюсі; він пив пиво й читав газету. Я випив чарку горілки й подивився в гладеньке, без пор, обличчя господині, яка сиділа на високому табуреті, гортаючи ілюстрований журнал.

Я знову зійшов нагору, ліг на ліжко, курив і думав про Кете й дітей, про війну і про двох наших малят, що, як запевняють нас священики, тепер на небі. Я думаю щодня про цих дітей, але сьогодні думав про них особливо довго; і ніхто з тих, хто мене знає, навіть Кете, не повірили б, як часто я думаю про них. Усі вважають мене чоловіком неспокійним, таким, що кожні три роки, відколи скінчилися залишені батьком гроші, змінює професію, чоловіком, що навіть з літами не постатечнішав і, байдужий до своєї сім'ї, напивається, як тільки з'являється якась копійка.

Але насправді я п'ю рідко, навіть не кожного місяця, з зовсім п'яний буваю, може, раз на три місяці, й іноді я запитую себе: що я роблю, на їхню думку, в ті дні, коли не п'ю, а їх же двадцять дев'ять з тридцяти. Я багато гуляю, докладаю зусиль, аби щось заробити, відновлюючи свої старі шкільні знання та продаючи їх замученим восьмикласникам. Я блукаю по місту, здебільшого десь далеко, аж на околицях, і заходжу на кладовища, якщо туди вільно можна зайти. Походжаючи серед доглянутих кущів, чистих квітників, я читаю дощечки з іменами, вбираю в себе запахи кладовища і відчуваю, як серце тріпоче від думки, що і я там лежатиму. Раніше, коли в нас іще були гроші, ми багато подорожували, але і в чужих містах я робив те саме, що й тут, де збираюсь залишитися назавжди: і там я валявся на ліжку в готелях, курив або ходив без мети, іноді заходив до церкви, забирався на околиці, де є кладовища. І там я пив у жалюгідних пивничках, а вночі братався з незнайомими людьми, знаючи, що ніколи більше не побачу їх.

Уже змалку я любив ходити на кладовища, віддавався цій пристрасті, що, як гадають, не пасує молодому. Але всі ці імена, всі ці квітники, кожна літера, самий запах кладовища — все говорить мені, що і я умру; і це єдина істина, в якій я ніколи не сумніваюся. Повільно ходячи поміж нескінченними рядами могил, часом надибую імена людей, яких я колись знав.

Ще змалку, зовсім рано, я спізнав, що таке смерть. Моя мати вмерла, коли мені