Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

було сім років, і я уважно спостерігав за всім, що робили з матір'ю: прийшов священик, соборував і благословив її — вона лежала не ворушачись. Принесли квіти, труну, прийшли родичі, вони плакали й молилися біля її ліжка — вона лежала не ворушачись. Я з цікавістю спостерігав за всім. Побої не втримали мене — я підглядав, як люди з поховального бюро обмили матір, надягнули на неї білу сорочку, обклали її квітами в труні, прибили віко, повантажили труну на машину — і квартира спустіла, матері в ній більше не було. Не спитавши дозволу в батька, я поїхав на кладовище: сів у дванадцятий номер і — ніколи цього не забуду — пересів на Тукгофплац у десятий, яким доїхав до кінцевої зупинки.

Того дня я вперше ступив на кладовище. Біля входу я спитав чоловіка в зеленому кашкеті про свою матір. У чоловіка було червоне одутле обличчя, і від нього тхнуло горілкою; взявши мене за руку, він пішов зі мною до контори. Чоловік був дуже привітний: спитав, як мене звуть, провів до якоїсь кімнати й сказав, щоб я зачекав. Я став чекати. Ходячи поміж стільцями, навколо світло-брунатного столу, я розглядав картини на стіні й чекав: на одній картині зображено було худу смугляву жінку, що сиділа на острові й чогось чекала; я став навшпиньки, щоб прочитати підпис, і розібрав: «Нана» — так було написано; на іншій картині зображено було бородатого чоловіка — він, усміхаючись, тримав біля самісінького обличчя пивного кухля з багато оздобленою кришкою Я не зміг прочитати, що написано внизу, і підійшов до дверей, але двері були замкнуті. Тоді я заплакав; я тихо сидів на одному з світло-брунатних стільців і плакав, поки не почув у коридорі кроків: то йшов мій батько — я часто чув, як він проходив довгим коридором нашої квартири. Батько був ласкавий зі мною, і разом з товстим чоловіком у зеленому кашкеті, від якого тхнуло горілкою, ми увійшли в покійницьку, там я побачив труни з іменами й номерами, і чоловік у зеленому кашкеті підвів нас до однієї з трун, а мій батько доторкнувся пальцем до дощечки і прочитав уголос: «Елізабет Богнер. 18.4.16.00, ділянка VII/Л» —і він спитав мене, яке сьогодні число. Я не знав, і він сказав:

— Шістнадцяте. Матір ховатимуть аж післязавтра.

Їм довелося пообіцяти, що без мене з труною нічого не станеться, і батько, плачучи, запевнив мене в цьому; тоді я згодився піти з ним до нашої похмурої квартири, допоміг йому прибрати велику старомодну комору; ми витягли на світ божий усе, що накупила мати у своїх рознощиків за багато років: цілу купу заржавілих лез для гоління, мило, порошок від комах, напівзітлілу гумову тасьму та безліч коробок з англійськими шпильками. Батько плакав.

Через два дні я справді побачив труну знову, такою, як вона й була; труну повантажили на візок, поклали на неї вінки й квіти, і ми пішли за труною, позаду священика та служок, до великої глинистої ями на ділянці VII, і я побачив, як труну благословляли, опускали, кропили свяченою водою й засипали землею. Я прислухався до молитви священика, який говорив про прах, про прах і воскресіння з мертвих.

Ми з батьком ще довго залишалися на кладовищі, бо я неодмінно хотів бачити все: як могильники засипали яму доверху, втрамбували землю й нагорнули лопатами маленький горбок, як потім поклали на нього вінки, а наостанку один з них застромив у землю невеличкий білий хрест, на якому чорними літерами було написано: «Елізабет Богнер».

Отож іще малим я вважав, що знаю все про смерть: умерти — це означає піти назавжди, бути закопаним у землю й чекати воскресіння. Я розумів це і сприймав як непорушний закон: усі люди повинні вмерти, і вони вмирали, вмирало й багато з тих, кого я знав, і ніхто не міг утримати мене, не пустити на їхній похорон.

Може, я занадто часто думаю про смерть, і ті, хто вважає мене п'яницею, помиляються. Усе, хоч би за що я брався, стає мені байдужим, нудним і незначним; і відколи я пішов від Кете й дітей, я знову зачастив на кладовища; я намагаюся прийти раніше, щоб устигнути на похорон; я йду за трунами незнайомих мені людей, слухаю надгробні промови, відповідаю на запитання під час літургії, яку священик мурмоче над відкритою могилою, кидаю землю в яму, молюся біля труни, і якщо в мене є гроші, то заздалегідь купую квіти й розкидаю по пухкій землі, що височіє над труною. Я проходжу повз заплаканих родичів, і буває, що мене запрошують на поминки. Я сиджу за столом з чужими людьми, п'ю пиво і їм картопляний салат з ковбасою, дозволяю заплаканим жінкам накладати мені на тарілку величезні бутерброди, курю сигарети, п'ю горілку й слухаю розповіді про життя незнайомих людей, яких я вперше побачив у труні. Вони показують мені їхні фотокартки. А тиждень тому я йшов за труною молодої дівчини і потім сидів у наріжній кімнаті старомодного ресторану поруч її батька, який подумав, що я таємний коханий його дочки. Він показував мені її знімки — то була красуня з красунь; вона сиділа на моторолері перед входом до парку, і вітер розвівав її волосся.

— Вона була ще зовсім дитина,— сказав мені батько,— ще не знала кохання.

Я розкидав квіти на могилі цієї дівчини, а потім побачив сльози на очах її батька; на мить поклавши свою сигару в попільницю з сірої кераміки, він витер очі.

Я був байдужий до всіх професій, які тільки перепробував. Мені бракувало поважності, щоб по-справжньому оволодіти тією чи іншою професією. До війни я довго працював у магазині медикаментів, поки мене не взяла нудьга, і я перейшов у фотографію, яка мені так само скоро набридла. Потім я надумав стати бібліотекарем, хоч і не мав нахилу до читання, і в одній з бібліотек познайомився з Кете, яка любить книжки. Я залишався