Читати книгу - "Українське письменство"

Боян, Достава, Труд, Трост рідної безроги Просвіта, Банк і Юр — усе те мій терен…

Лежить такий патріот в «леговиську брудному» (трохи неясно, чому неодмінно брудному) і нарікає на важке ярмо, наложене на нього рідним краєм.

І днесь… Засідань п’ять, потім аж два комерси, Один гучний en gale, а другий — в separée, Відтак до бюра йди, підписувать раверси, Потім… скажіть самі, як чоловік не вмре?                                            («Ессе vir»).

А от і загальна характеристика сих славетних ab arte viros:

Зади у них від сидження широкі, З безумності — маленькі голівки… Куди не йдуть, все хибні ставлять кроки, Бо замість прямо йти, все скачуть на боки. А лапки в них, мов у собак, що служать, І спереду нависли в них торби, Все глядають чогось, з усяким дружать, З поклонів їм кидаються горби.                                       («Канґури»)

Другий образ діяча — попугай, що самотою ходить серед інших птахів, «поміж всіх одинцем», в синьо-жовтому пестрому строю. Над невольником глузують вільні неосвоєні птахи, а він одноманітно співає все тієї ж пісні: «Какаду, какаду… Мені добре з моєю нудьгою… Я рабом народився і рабом вже й будý»…

Од портретів Карманський переходить до жанрових картин. Просто з натури списує він промову «патріота» на сходинах «земляків» в Відні, подаючи в дужках свої саркастичні коментарії, або дає образ інциденту на політичному зібранні. Один з високолетних політичних діячів, із тих, що «садили королів на київськім престолі», широко розводиться про політичні здобутки канґурівської політики, аж поки не наривається на убійчі питання («Інцидент»). В усіх сих малюнках, поезії, розуміється, небагато — надто переважають хронікарські подробиці. Із віршів такого роду, без сумніву, найкращим є «Шевченкове свято»: жирандолі і квіти, столична зала, бальові убрання, «фраків хоть не числи», салоновий репертуар — Шопен і Ґріґ, — і поруч з тим на сцені бюст поета, котрий так зле себе почуває в чужому оточенні.

Гримить могутній хор, оркестра шумно грає, Вколисує до мрій квіт вкраїнських синів, І дивиться Тарас, і нишком позіхає: «І відки я прийшов між тих чужих панів?» Та й справді: най би ти прийшов сюди, поете, Таким, як волі ти проломлював кордон, То наші молоді зблазовані естети Вдягли б на тебе фрак, а ні — monsieur, pardon!

Справді, чи знайдеться ще щось так далеке одно од одного, як той давній поет, з героїчною душею, який серед усіх перипетій трудного життя зберіг серце хоча й замучене і «поточене горем», — але щире, «не холодне», і сі маленькі людці, бідні душею «до зависті», яких девізом є: «да святиться підлота»?