Читати книгу - "Українське письменство"

цілим краєм, «конаючий люд», що жде не дождеться світлішої хвилини і «бореться з одчаєм», з другого — вожді, «діячі» і «блазні», що «кричать край вікон міністерств: да святиться війна», ждуть синекур і мріють про «масні директорські посади». От ті суперечності життя, які одкриваються поетові в подіях кривавих років.
Мужик в лісах по норах мерз В тривозі і безсиллі, А патріот в столиці верз Про села в ріднім стилі. Черкес лупив останній сніп З мужицького загону, — А ми несли до княжих стіп Данилову корону.                          («Ідилія»)

Для сих «ми», для патріотів — «витязів», патріотів — «вістунів», поет не жаліє фарб з своєї палітри, старанно вимальовує довгу низку одворотних образів, в які вкладає весь свій темперамент. «Далеко від страхіть «війни і хуртовини» під шум «дунайських хвиль», лежачи на пуху «позичених перин», «патріоти», все ті ж тирольці сходу, якими були їх прадіди, складають свої «воєнні гімни»… А от і обстановка, в якій зростає войовничий їх настрій, — Ucraina militans.

Духом все молоді, тілом дряхлі діди, Ми верстаєм дорогу сліпцями, Йдем вперед навмання і вступаєм в сліди Тих, що вели народ манівцями… Держучися не раз романтизму дідів, Вічно рвемся кудись полетіти; Вічно хорі од мрій, вічно п’яні од снів, Покалічені Ікара діти… І хоч часто від ран на Ґолґофі падем, А все вірим, що ми непобідні, І несем на чолі наш рабський діадем, Такі бідні, до зависті бідні…

Суспільність, що й досі живе пережитками дідівського романтизму, без гордості, без почуття честі, темний народ, — от той ґрунт, на якому пишним цвітом процвітає сервілізм і політичне ґешефтярство. Навіть великої науки, щоби засвоїти ту техніку ґешефтярства, не треба. «Навіщо нам тих штук, — наш люд такий ще темний»… потрібно лише спуститися дещо з свого п’єдесталу, кинути якісь порожні гасла, і наш народ розв’яже калитку, охоче заплатить свою данину, — треба тільки

Ударити в боляк народних кривд і жалю, І все одчиниш сим посвяченим ключем.

Атмосфера глухого провінціального життя, перенесена до столиці, вічне прислужування і рабство проходить перед нами в цілій низці портретів. От один із «діячів»: замолоду «мізерні ритми і рими», побивання філістерів сумом елегій і жаром промов, радикалізм і навіть «анархізм», а кінець кінцем — битий шлях, заслуханість в любий звук грошива, бонтон. Спокійно, без сумніву і вагання тепер гряде він «крізь вир життя філістром» («Метаморфоза»). А от другий «піонір», що з великою енергією крає культурним плугом свій загін, чий мозок «всьому промощує дороги», збирає зернятка до зернят…