Читати книгу - "Сини змієногої богині"

а вони при чім до українських пісень? – з єгипетського полону). Першими пішли євреї та цигани, а за ними другі якісь люди – багато людей. А далі ось що лучилося. Передні вийшли, а задніх море залило. Звідтоді вони живуть у Синьому морі, складають пісні – з горя чи що? – списують їх на камінцях і кидають ті камінці нам на берег… А ми підбираємо камінці та й співаємо їхніх пісень – вже як своїх. А далі й приклад наводиться: один чоловік «із нашої слободи служив матросом у Марнополі (слід гадати в Маріуполі Донецької області). То це, каже, п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співати бурлацьких… А чого, питається, наші співають чужих пісень, людей із Синього моря, що записують їх на камінчиках і нам їх на берег викидають? Та того, що «наші люди пісень складати не тямлять». (В чому дозвольте засумніватися. Україна нині нараховує чи не двісті тисяч пісень – та яких пісень! – В. Ч.) І далі, правда, додається: «окрім же морських людей, пісні про свої вжитки складали ще запорожці, та й ті вимерли, їх пісні найкращі».

Таке гарне передання, легенда така поетична, а які можуть бути претензії до поезії? Хай буде так, як і закарбувалося в пам’яті народній. Та й поетично звучить: пісні з Синього моря. Бо як послухаєш наші пісні, українські, то й справді здається, що такі незвичайні, божественні творіння не могли скласти прості люди. Мо’, й справді вони з Синього моря?…

А ось скіфських пісень вже ніхто й ніколи не почує. Навіть бодай, як вони звучали.

Скіфські пісні вимерли, як ще раніше них вимерли, щезли зі світу білого і їхні творці, десь загубившись, розчинившись у тисячолітній пітьмі історії… Залишилися лише їхні могили, а в них – скарби, що й нині звучать як найдовершені пісні із синього-синього моря-океану.

Не зовсім добре лазити до когось в могилу, у правічну хату чиюсь, чийсь віковічний сон турбувати, але археологи стоять вище цих умовностей, бо мають розповісти світові, хто ж такі скіфи із наших, із українських степів, як вони жили і яких співали пісень, що ними для нас навічно залишилися їхні художні творіння… Із золота, бо зроблені – і це головне – із золотом їхніх душ.

…І довго-довго після Чортомлика, що прославив його на увесь світ, згадуватиме Іван Забєлін Україну, згадуватиме з незрозумілою йому самому, русаку! – ностальгією, якусь Україну, званою Малоросією, а згадуючи, ні-ні та й замислено, на душевному щемі повторюватиме рядки її Великого Поета:

Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею і я… Там справді і сонце, і місяць ясніше сіяють!

Там якось трапилось одному чоловікові проїздити верхом повз прадавні могили, і застав його дощ. З’їхав він на могилу, зняв з коня сідло, накрив його половиною бабу, а під другу половину сам сховався. Дивиться, а з сусідньої могили баба йде. Важко човпе вона кам’яними ногами, підійшла й говорить сусідці:

– О, то в тебе, сестро, і гість є? Тепер тобі, самотній, не сумно…

І заходилися обидві баби розпитувати чоловіка, як і що тепер на світі робиться: чи носять на різдвяні свята вечерю, чи ходять у гості кум до кума, кума до куми, брат до брата, а сестра до сестри? Чи співають тепер півні? І яке воно нині життя-буття в людей? Чим вони веселяться і що їх теперича печалить і що їм болить, і яка радість-журба у них?

– Все так, як ви й питаєте, – одказує чоловік. – Ходять у гості один до одного – і родичі, і знайомі, і односельці, і просто добрі люди.

– Се добре, що ви ходите один до одного у гості, – заспокоїлись кам’яні баби. – Ось і ти до нас у гості прийшов, виходить, не перевелися у світі добрі люди…

Тоді баба, що надійшла, і каже, зітхнувши:

– Довго, довго нам, сестро, ще доведеться стояти…

А що мала на увазі – і не збагнути.

Сказала і, спустившись з могили, поволеньки почовгала на свою ще не розкопану могилу. І заклякла на ній у сірій пелені дощу.

У далину вдивляється. Наші жінки, – у них теж не мед життя, проте вони хоч чоловіків, на одміну од кам’яних товарок своїх, мають, дітей, сім’ї, а кам’яні їхні подруги на могилах самотиною гибіють, одинокі, як перст одрізаний. То ви вже, пане, учений, уві сні прохали селяни археолога (йому часто снився цей сон, дивний-предивний), як будете їх перед розкопками з могил знімати, не зобидьте жодну. Кожна з них хоч і кам’яна, а все ж – баба… Як той казав, жіночка. Тож з ними треба, як і з нашими жіночками – ласкаво та лагідно… Бо вони своє в самотині за віки та віки відстояли та відгибіли на дощах та вітрах… А взимку й на холодині… Та й давні люди можуть образитись, що ми їхніх жінок обижаємо. А образившись, розгніваються і лихо тоді на нас нашлють. А в нас і свого дівати нікуди – то нащо нам ще й чуже?