Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Далі партизани пішли пішки. За Олевськом їм вдалося проїхати кілометрів п'ятдесят по вузькоколійці. Прип'ять перепливли вночі на човні. Не раз і не два стикалися розвідники з гітлерівцями, поліцаями. Відходили, відстрілюючись, болотами й перелісками. Вже в Білорусії поховали Симона Кадакідзе, вбитого в одній із сутичок з ворогом під селом Альбін. Вони хиталися від утоми й голоду, йшли знесилені, витративши майже всі патрони й гранати. Але йшли вперед і вперед, не відхиляючись від маршруту.

Пробиратися аж до Брянська їм не довелося. В Поліській області, неподалік села Бобрик, українські партизани зустріли загін білоруських месників із з'єднання генерал-майора Константинова. Через кілька днів у Москві вже знали про те, що й у Кам'янець-Подільській області діють радянські патріоти — бойовий загін тієї величезної народної армії, яка розпочинала битву з фашистськими окупантами в глибокому тилу ворога.

Одержавши з-за лінії фронту автомати, гвинтівки-«безшумки», гранати та вибухівки, навантаживши цей дорогоцінний скарб на плечі, розвідники вирушили назад, на Україну. Лише одна трагічна подія спохмурила радість — радист із рацією, надісланий з Москви в розпорядження кам'янець-подільських партизанів, загинув через сліпий випадок під час невдалого нічного приземлення на парашуті.

В жовтні група Максима Сідненка повернулася на Поділля, до свого загону, що розташувався в ті дні поблизу села Хоровиця. З далекого походу привели партизани нового бійця. Звали його Михайло Петров. Штаб генерала Константинова відрядив хлопця в загін до Антона Одухи, щоб допомогти налагодити диверсійно-підривну справу. Саме йому, молодому сибірякові, випало в недалекому майбутньому, вже в не маленькому загоні — в кількамісячному з'єднанні кам'янець-подільських партизанів — очолити окремий батальйон диверсантів, який наганяв страх на транспортну службу гітлерівців від Волині до Київщини.

Восени 1942 року загін Одухи вже завдавав відчутних ударів на залізниці, палив військові склади, знищував деревообробні підприємства, мости, водокачки. Карателі, кинуті в партизанський район Поділля, без успіху прочісували невеличкі острівці лісу, розкидані там і тут. Добре розуміючи, що в тутешніх лісах з приходом зими партизанам буде скрутно, Антон Одуха після кожної нової операції саджав загін на коней та підводи і вів його в сусідню Ровенщину. Тактика маневру тривалий час збивала гітлерівців з пантелику. Організатори каральних експедицій — кам'янець-подільське СД та польова жандармерія — не передбачали, що за межами їхніх володінь, у селах Борщівка та Лідівка, які розкинулися на рівнині в Гощанському районі, Ровенської області, знаходять собі притулок партизани. Населення цих сіл надавало притулок бійцям у своїх хатах, ховало коней і підводи в повітки та клуні. Разом із партизанами селяни оточували села заставами та дозорами, піклуючись про те, аби ніхто із чужих, сторонніх не довідався, які гості з'їжджаються сюди вночі. Звідси, з Борщівки та Лідівки, не раз вирушали партизани до своєї області, робили блискавичні наскоки на окупантів.

Якось розвідка повідомила, що невеличке містечко Аннополь із деякого часу почало привертати до себе посилену увагу з боку німецьких військово-технічних спеціалістів. До Аннополя часто навідувалися чини окупаційної адміністрації з Рівного. Комендантом містечка і одночасно директором аннопільського спиртозаводу було призначено німця Зачика, нациста й гестапівського агента, засланого фашистською розвідкою на Україну ще до війни. Тепер він став повновладним господарем і підприємства, і всього Аннополя. Власноручно розстрілював людей, знущався над робітниками, тероризував родини радянських військовослужбовців. Містечко охороняли солдати жандармерії та поліція.

Одуха наказав своїм розвідникам з'ясувати, чим так зацікавив гітлерівців Анпополь. Скоро штаб загону одержав відомості: на аннопільському заводі зберігалося біля тридцяти тисяч тонн спирту. Німці готуються вивезти весь цей запас у Німеччину, на підприємства синтетичної гуми. Командир загону в більшості випадків особисто керував майже кожною бойовою операцією. Повів він бійців і цього разу. Партизани прикотили в Аннополь удень на підводах. Захопили приміщення телефонного комутатора, оточили будинок, в якому мешкав Зачик. Група бійців кинулася до величезних цистерн, наповнених спиртом. А тим часом Антон Одуха, Гнат Кузовков, Михайло Петров і Олександр Перепелицин увірвалися в цегляну казарму, де розмістилася охорона заводу. Командир загону вирвав із рук вартового поліцая ручний кулемет. У казармі загриміли постріли.

Кілька охоронників встигли забарикадуватися в одній із кімнат, відстрілювалися крізь двері. Партизани полоснули чергами з щойно добутого кулемета. Перепелицин вбіг у коридор з оберемком соломи. Затанцювало полум'я… Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Партизанські підводи мчали вулицями Аннополя назад, коні неслися галопом. А над заводом вирувало моро вогню. Металеві цистерни вибухали, палаючий спирт розливався по землі рікою…

Скоро в кам'янець-подільському СД зрозуміли: власними силами їм не справитися з маневровим партизанським загоном. У край були викликані спеціальні частини СС. Вони прибули взимку, коли лютували шпаркі морози. Кінні есесівці нишпорили в селах, перекрили заставами дороги, блокували підходи до лісу. Розбивши один такий есесівській підрозділ, напавши на нього в тумані біля села Головлі Українські, Одуха повів загін за Случ.

Перед походом партизани вишикувалися на лісовій галявині.

— Федора Михайловича Михайлова, нашого старшого товариша, багатьом з нас не довелося бачити, — заговорив перед шеренгою Одуха. — Але серед нас немає людини, котра не чула б про лікаря Михайлова. Він загинув, та він залишився з нами назавжди! Бо справу, за яку віддав життя, продовжуєте ви. Я хотів сказати вам раніше… але тоді ми з вами ще не мали права. Тепер нами дещо зроблено. Ми заслужили право називати себе михайловцями. Віднині загонові нашому присвоюється ім'я загиблого героя Федора Михайлова!

З того дня вони називали себе михайловцями. І як михайловці ввійшли в історію народної партизанської війни, чесно пронісши крізь тяжкі випробування ім'я полеглого патріота.

Як тільки Одусі доповіли, що разом із групою розвідників у загін прибув з Білорусії досвідчений сапер, командир зразу ж викликав його до себе. Перед Одухою стояв невисокий хлопець, білявий і широколиций, одягнений у стару, витіпану негодами шинель. Йому можна було дати не більше вісімнадцяти. Дивлячись на командира загону стомленими,