Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Та ось і він на обрії — маленький острівець Ісля Мугерес, батьківщина Альфредо — 7 кілометрів довжини, з півкілометра завширшки, 12 тисяч мешканців, якраз напроти курортного міста Канкан, куди я примчав з Мехіко, на таксі — найпопулярніший там, разом з автобусом, вид транспорту. А далі — ще простіше.

З міської набережної на острів один за одним відчалюють пасажирські човни — 35 песо, 15 хвилин плавби! Я був певний, що впораюсь швидко й дістанусь туди без пригод. На самому ж острові від причалу в усі кінці — 7 песо — бігають свої таксі — маленькі японські нісани. Тубільці-шофери дуже чемні — це я знав з минулих поїздок — й охоче розказують дорогою про свій острів та його мешканців, яких вони, здається, знають усіх до одного, хоч їх там і дванадцять тисяч. (Пригадую, як я вперше їхав островом на таксі, водій його показав мені на якусь похмуру будівлю, схожу на казарму чи фабричний цех, мимо якої ми проїздили і пояснив, що там приносять у жертву звірів для людського споживання. Для нього то була не бойня, а своєрідний жертовник — сам він споживав лише вегетаріанську їжу й іноді трохи риби… Інший службовець — теж тубілець — коли довелося відкривати в банку конто (рахунок), подав мені бланк та ручку і чемно попрохав мене… ні, не підписати, а — «подарувати йому мій підпис». Такі вони, тубільці Ісля Мугерес! І я подумки вже смакував радість зустрічі з ними.

Крім таксі там є дві автобусні лінії — одна на східному, друга на західному узбережжі — 3 песо. Тубільці (особливо жінки) носяться на мотоциклах й схоже за скромну плату підкинуть вас будь-куди. (Американці їздять лише на своїх автомобілях, вельми великих і дорогих).

Повсюди островом бродять собаки місцевої породи… А втім, не колобродять, а — статечно ходять. І неодмінно в парі — пес і сучка. Це у них, як чоловік та жінка. Тубільці люблять собак і якщо тримають їх, то неодмінно лише в парі — пса і сучку. Розлучати тварин там вважається негарним вчинком. А за кожною такою чотириногою парою — трюхикає з півдесятка опецькуватих веселих цуценят — одне слово, зразкова собача сімейка!

Такі вони, майя з Ісля Мугерес, батьківщини Альфредо Круса, який колись був українцем Петьком Паляницею. (Чи навпаки, Петько Паляниця тепер став індіанським хлопчиком Альфредо). Зрештою, я просто хотів ще раз побачити цю незвичайну дитину майя, бо коли ще пощастить зустрітися, послухати його українську мову, таку знайому і таку незнайому в устах майя, розповісти про його першу батьківщину, на якій я нещодавно побував… Хотів, але… З моїх добрих намірів так нічого й не вийшло — на заваді став ураган. І треба ж було йому нагрянути на Юкатан саме того дня!.. Треба сказати, що для ураганів Юкатан з Мексиканською затокою — головна дорога. Вони там досить часті й завжди з’являються негадано-неждано — вигулькнуть з океану, як чорт із шкатулки, і мільйонокрилим та мільйоногорлим чудиськом налітають на тамтешній край, на якийсь час пожираючи його у світу білого. На щастя, Острів Жінок, такий беззахисний перед тим страховищем, вони зачіпають лише крилом. Але й цього буває досить, бо іноді добряче йому дозоляють.

Коли я примчав з Мехіко на таксі в Кункан, ураганисько, залетівши в Мексиканську затоку, тільки-но набирав свою диявольську силу і скільки часу він мав там бушувати-розбійничати — того ніхто не знав. Тож я й не відвідав востаннє перед поверненням в Україну симпатичний Острів Жінок. Лише з набережної Кункана подивився на Ісля Мугерес, що завжди сонячний, із жовтим обрамленням пісків, блакитними небесами над ним та синявою моря радував зір і тільки зітхнув — Ісля Мугереса уже не було. Як і його раю. Острів Жінок вже накрило волохате, сіро-імлисте крило урагана і світ білий над ним померк.

Набережну Кункана вже почали накривати нуртуючі вали, хвилі били вище вуличних ліхтарів, рідкі перехожі притьмом втікали з набережної подалі вглиб міста. Побіг і я, відчуваючи за спиною шалений лет морського валу. До всього ж я квапився, боячись, щоб розлючене море де-небудь не перерізало дорогу до Мехіко — наступного дня рано-вранці я мав вилітати до Нью-Йорка, а звідти — до Києва.

І сьогодні, в засніженому граді Кия, в січневій хузі, згадуючи Юкатан (а там і в січні плюс 25!), відчуваю тепло їхнього Гольфа, бачу жовте узбережжя Острова Жінок серед голубого привілля океану і неба, і мені здається, що то й справді крихтою тепла, ледь відчутного через моря й океани, через гори й рівнини, через великий, великий світ до мене звертаються мої захисники — боги майя… Ніколи не забуду, як під час моїх численних мандрівок Мексикою і зокрема історичним краєм індіанських племен, я побував у Лабана. Там, вгрузнувши в землю, стоїть знаменита брама. «Хто пройде під брамою в Лабана, — казали мені майя, — того завжди, де б він не був, хоч і на краю світу, оберігатимуть наші боги…»

І раділи, як діти, коли я погодився пройти під брамою. Вони провели мене під брамою з піснями й танками — ці добрі, древні і вічні діти людства, про яких у наших тлумачних словниках вміщено всього лише один рядок: «Група споріднених за мовою індіанських племен, що створили в давнину високу культуру, а тепер живуть нарізно в Мексиці, Гватемалі та Гондурасі».

Це вони, майя, творці однієї з найдревніших цивілізацій людства, подарували йому маїс (кукурудзу), квасолю, перець, какао… А соняшник!.. Ну, щоб здавалося, соняшник? «Однорічна трав’яниста олійна рослина родини складноцвітних з високим грубим стеблом, великою довгою квіткою». (З тлумачного словника української мови). А хай спробує українець (та ще сільський) уявити своє життя