Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

«Великі Хранителі Всесвіту та Стовпи всіх Світів, Носії Гармонії і Справедливості, Милостиві правителі та Обереги Колиски — Град Богів, Гора Вічності, Древо Десяти, Колесо Долі — повідомляють: ми йдемо. Грішники мусять загинути».

Розділ 10

Хранителі і грішники

Рен знала їх поіменно. Колесо Долі, велика й милостива Сансара Іґґдрасіль, найстрашніша з усіх Стовпів, ішла до них у супроводі своїх соратників. Дівчина наблизилась до колони-брили і повільно обійшла її, щоб знайти на гранях хоч якесь пояснення, крім зловісних слів.

Коли Аматерасу з’явилася в арці дверей та вибігла у двір, її бліде й без того обличчя геть посиніло.

— Як? Скажи мені, як? — гаркнула вона, наче шукала підтримки в когось невидимого. — Як це могло статися?

А тоді директорка впала навколішки біля підніжжя колони, вдарилася чолом об землю, і з-під шарів її червоних шовків і смоляних кіс почулося здушене ридання.

Був ранній ранок, студенти тільки почали збиратись. Проте директорка, розпростерта на землі, не могла не привернути уваги всіх і кожного.

— Що сталося, Ама-мі? — Одін, як завжди, поспішав до неї, проте зараз мав такий безпорадний вигляд, наче сльози Аматерасу вимивали землю в нього з-під ніг.

— Ось, — директорка кивнула на колону, розтираючи червоні тіні на повіках, від чого її очі видавались запаленими. — Як цю гігантську каменюку можна не помітити!

— Я думав, Торарей щось готує до практичного.

— Не буде практичного. — Директорка гірко розсміялася і шарпнула шпильки у волоссі — вони посипалися на землю. — Усе просто. Процес пішов, Нитки відновлюються, стільки радості, все буде добре, ми все зможемо, так, Ама-мі, так, усе буде добре, так… Р-розмріялася… — вона прохрипіла останнє слово, ламаючи нігті об землю і загрібаючи її пальцями. — Усе просто, Одіне, вони йдуть — якимось триклятим чином — вони йдуть сюди. І нас уб’ють. О-о-о, тепер нас

Вона шипіла ще щось, не звертаючи уваги на студентів, котрі збиралися поблизу. Проте Одін підхопив Аматерасу на руки і, попри її спроби виборсатись, забрав — геть від студентів, зловісної колони та усвідомлення того, що все безповоротно зламалося.

Пари скасували. Рен з одногрупниками зібрались у порожній аудиторії: усі, крім Амона, якого знову кудись мов вітром здуло. Мовчанки спершу ніхто не порушував. Закс попросив Рен повернути браслет і смикав його. Темні намистини стукались одна об одну, і навіть цей звук видавався зловісним. Зіґфріду, здавалось, було взагалі байдуже до всього: він замислено дивився в одну точку десь між ліктем Ньєрда і стіною.

— Ми ні в чому не винні, — вимовила Рен повільно, щоб ця лунка тиша в голові заповнилася хоч чимось. — Ми нічого не зробили.

Зіґфрід усміхнувся криво.

— Якщо вірити записам про приходи Стовпів, — прошелестіла Діке, — то їм байдуже, що думаємо ми. Якщо ти винен з їхньої точки зору, то винен.

— Та на богів, яка тепер різниця! — Нікта відвернулася від дверей. — Коли вони прийдуть, Ама доведе, що… Ама порозуміється з ними. Це просто… ахінея якась. Помилка. Нічого забороненого ніхто не вчинив.

— Мене не особливо хвилює, що сталося чи чого не сталося з погляду Стовпів, — відказав Зіґфрід, який до того сидів мовчки. У його голосі бряжчав гнів. — Я не збираюся опускати руки чи здаватись, коли вони прийдуть, — хлопець підвів голову, і темні очі блиснули недобрим вогнем. — Я хочу розірвати контракт.

— Зіґу… — слабко вимовила Нікта, наче прагнула втримати хлопця на місці одним лише словом.

— Ти знаєш, Нікс. І я знаю. Коли вони прийдуть, зробимо це.

Не минуло й години, коли почалося. Першим упав тренувальний корпус. Він розсипався в порох, коли стіни охопило безбарвне полум’я.

То був знак: вони тут.

Студенти зібралися біля входу — так наказала директорка. Вона вже не ридала, а холодні примружені очі не видавали думок. Коли стіни корпусу перетворювалися на пил, Рен зрозуміла, що діалогу не вийде. Згадуючи Сансару, вона зрозуміла це ще краще. «Велика й милостива» Колесо Долі часом любила потеревенити, якщо це могло розвіяти її вічну нудьгу. Та в інших випадках вона нападала нестримно, знаючи про свою колосальну перевагу й насолоджуючись нею. Тому — за настановою директорки — студенти не витрачали енергії на захист. Проти Стовпів у них не було шансу. Усі стояли перед входом, збиті докупи тривогою та викличним бажанням дивитися загрозі в очі. Викладачі оточили студентів. Аматерасу височіла попереду всіх.

Амона в гурті не було.

Небажані гості з’явилися — всі разом, чотири постаті, — вони вийшли з Брами, і Брама натужно заскрипіла, ніби хтось тиснув на неї надто сильно, а тоді зім’ялася, мов то було не коване плетиво, а паперова витинанка.

Вони прийшли в білому, наче несли саме лише світло й добро. Браслети Сансари подзвонювали на різний лад. Рен зіщулилась від цього звуку, непрохано згадуючи, як вона минулого разу опинилась у владі Колеса Долі. Страх пробирався всередину, і дівчина майже могла побачити їх — ці хвилі, котрі проти волі впліталися в її світовідчуття і намертво сковували рухи. «Але я не мушу їм піддаватись», — повторила Рендалл собі кілька разів і подумки відрізала хвилі паніки потоками вітру, а тоді розвіяла. Наче допомогло.

— Дотримуйтеся церемоній, — нагадала Аматерасу.

І всі опустили голови, бо одне з перших правил стверджувало, що дивитися на Стовпів Всесвіту без їхнього дозволу заборонено. Директорка вклонилася до землі, і її чорне волосся розметалося на кам’яних плитах.

— Вітаємо вас в Академії богів, о великі Хранителі Всесвіту, — мовила Аматерасу так, як вимагала церемонія.

— Ви обдурили нас! — відрізав один з новоприбулих — високий і суворий, із сивиною над чолом. Його плащ оторочували срібні візерунки, які нагадували