Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Прикидали могилу землею. Хрест так само палав. Тоді чарівник став навколішки, я ж уклякнув поруч, і ми почали гарячково шепотіти слова молитви. Молилися ми палко і щиро. І мені здалося, що недаремно я з’єднався в такій от хвилі з цим чоловіком — душа моя очищалась од великої скверни.

Восени 1592 року барський староста Бухновецький мав розмову з ротмістром своєї роти. На ту нагоду до них завітав возний Кунатовський.

Вони сиділи в просторому, обвішаному килимами покої і вели неспішну розмову. Власне, оповідав ротмістр.

— Ми знайшли його в пустицї, — сказав він. — Уже ледве дихав, жовніри забоялися туди входити, тоді зайшов усередину я.

Ромістр замовк, щоб надати своїм словам більшої переконливості. Обличчя його зробилося поважне й самовдоволене.

— То був ризик! — зазначив староста.

— Авжеж! — жваво підхопив ротмістр. — Був то немалий ризик. Коли зважити, що наробив він у тому нещасному містечку…

— Я оглядав руїни, — сказав возний. — Місто згоріло дощенту. Мешканці покинули його під час пожежі й розбрелися по краю. Я не знайшов там нікого, якщо не числити одного із спільників пана Сокольського.

— Заходжу в ту пустицю, — перебив ротмістр, — а він лежить на долівці і щось шепоче. Я не страхополох, — похвалився він, — але мене пробрав жах. Для остороги я огрів його ратищем. Він і пальцем кивнути не встиг, як утратив тяму. Отак ми його й закопали.

— Той підданий пана Сокольського розповів мені майже все, — сказав возний. — Я записав його свідчення і можу віддати це до суду. Маю ще одного свідка.

— Кого?

— Якийсь відлюдник. Жив серед лісу і молився. Він розшукав мене сам…

— Гаразд, а як наш?

— Його надійно сховано, — сказав ротмістр. — Але до нього годі заходити. Звичайно, з остороги перед тією дивною силою.

— О, певне, — згодився староста. — А він справді мав таку силу?

— На жаль, так, — сказали возний і ротмістр водночас.

— Це дуже небезпечний чоловік, — додав ротмістр.

— Добряче нагнав усім страху, — докинув і возний.

— Із в’язниці він, певна річ, не вийде, — зауважив ротмістр. — Інакше ми навряд чи втримаємо його.

— Треба послати гінця до його королівської милості, — сказав возний.

— Цього можна й не робити, — поморщився ротмістр. — Ми поставлені тут для того…

— Звісна річ, — сказав староста. — Ви посвідчите як возний, а суд упише цю історію до міських книг.

Мости в прийдешнє

Нині абревіатура НФ не менш поширена, ніж виразний (хоча й далеко не одновимірний) знак нашої доби — НТП. Що владніше заявляє про себе науково-техічний прогрес, то популярнішою, розмаїтнішою, етично дійовішою стає наукова фантастика. Вже не один рік звично повторюємо: НФ — термінологія, НФ-мислення, НФ — бачення світу. Однак сьогодні, як і раніше, існують щонайрізноманітніші погляди на уподобаний багатьма, надто ж молодими читачами жанр.

Свого часу, готуючи для журналу «Київ» «круглий стіл» про шляхи та роздоріжжя сучасної української фантастики, я опитав не одного прозаїка, поета, критика. Ось деякі їхні судження.

М. Вінграновський відповів недвозначно: «Не люблю фантастики, як не люблю неправди. Містерій вистачає і в реальній дійсності». Г. Сивокінь зізнався: «Науково-фантастичних творів не читаю». Ю. Сердюк завважив: «Фантастика не дає спати розуму. А інколи — й душі». Схожої точки зору дотримується В. Дрозд: «Ставлюся до фантастики якнайприхильніше. У творах цього жанру мають порушуватися складні морально-етичні проблеми, глибоко досліджуватися психологія людини». В. Лучук висловив тверде переконання: «Справжня фантастика є, вона буде, вона мусить існувати». Докладнішими міркуваннями поділився В. Кашин: «Нині вже ні в кого не викликає сумніву те, що науково-фантастичні твори належать до великої літератури й при розгляді не потребують ніяких знижок на специфіку, предмет зображення чи проблематику. Фантастика, як і будь-який інший жанр, досліджує світ і людину в ньому, але, ясна річ, досліджує по-своєму. Ця особливість полягає в своєрідності кута зору на буття».

Відомо, що Жюль Верн називав свої романи «науковими», а Герберт Уеллс — «фантастичними». Уперше ці терміни поєднав у сталу словосполуку 1914 року відомий російський письменник Я. Перельман — саме тоді з’явився один із його творів, який мав несподіване жанрове означення «науково-фантастичне оповідання». Ніхто на початку двадцятого століття й гадки не мав, що ця незвична дефініція невдовзі пошириться і, втративши авторство, новизну, стане загальноприйнятою, ба навіть тривіальною.

На Україні здавна розвивалася казкова фантастика, а після Великого Жовтня — і власне наукова. 1923 року з’явилося «Фантастичне оповідання». І. Сенченка, яке вважається першим у нашій прозі твором про далеке майбутнє — добу «Великих Комун».

Прийдешнє завжди і заворожувало людину, і окрилювало її думи та почуття, і давало віру в краще життя, в торжество правди, добра, гуманності. Від покоління до покоління передач валася незнищенна духовна естафета: якщо не ми, то наші діти, якщо не діти, то бодай внуки чи правнуки, одне слово, спадком ємці, продовжувачі роду й народу, подолають зло, кривду, несправедливість, випростаються на повен зріст — стануть творцями долі, повелителями простору й часу.

Ще 1906 року побачила світ стаття Лесі Українки «Утопія в белетристиці», де є такі пророчі слова: «… Фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешності або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці примітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все-таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, наприклад, «соціалістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жодних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму єсть