Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

він же там обов’язково є, мусить бути, інакше... І що ж я зроблю тоді? Отож. У мить, коли я сіпнуся, він своєю дупою притисне мою стопу і в нього якраз вистачить часу пустити в хід свій катлас[349] — цей тип точно ямаєць, тож обов’язково має при собі мачете. І він устигне штрикнути мене в стегно, щоб я не побіг, і він полосне мене по тій артерії, ну, по тій, як її там, артерії, при пошкодженні якої стікають кров’ю в лічені хвилини, і ніхто не зможе врятувати... Прошу тебе, сучий ти вилупок, не тисни так на мою стопу. Може, треба підскочити — начебто я прокинувся від кошмару, різко штовхнути його в спину — точніше, в бік, а поки він намагатиметься зробити те, що там заведено в бандитів — сконцентруватися, вихопити дуло чи ще щось, — я вже доскочу дверей номера; вони ж мусять бути відчиненими, раз він зайшов. Вибіжу в трусах і закричу на весь коридор ґвалтують вбивають поліція — будь-що, бо річ ось у чому: він не повинен тут бути, як не крути, тому що я його не запрошував.

«Братане, чуєш? Схоже, настав час обзавестися штукенцією.

— Штукенцією?

— Штукенцією. Тобі, либонь, підійде „Беретта“.

— Якого дідька? Ні, Присте, не хочу жодної довбаної волини. Знаєш, що трапляється з волинами? Гинуть люди.

— Братане, мова про інше.

— Гинуть не ті люди.

— Дивлячись на кого направлене дуло і хто його направляє.

— А що маю робити зі зброєю я? Чорт, і для чого вона мені?

— Спитай краще: як швидко мені вдасться її роздобути і як легко буде її застосувати.

— Ну добре, як швидко я зможу її дістати?

— Зараз.

— От, лай...

— Тримай.

— Що? Ні. От лайно... Ні.

— Братане, бери штукенцію.

— Присте...

— Бери штукенцію, кажу тобі.

— Присте...

— Бери, володій і контролюй.

— Ні, Присте, не хочу я ніякого довбаного пістолета, їй-богу.

— Хіба йдеться про те, чого ти хочеш?»

Ямайці та їхні розмови загадками. Коли-небудь я йому скажу: «Послухай, Присте, вся ота твоя закодована нісенітниця не додає тобі розуму». Але тоді я ризикую втратити найкориснішого інформатора в усьому Кінгстоні.

«Скільки років ми вже з тобою знаємося?

— Не ’наю. Років зо два, три?

— Я бодай раз казав тобі хоч щось позбавлене сенсу?

— Ні.

— Тоді бери волину. Або ніж. Братане, хоч щось.

— Навіщо?

— Бо за вівторком іде середа. А те, що ти робитимеш у вівторок, змінить ту середу, яка настане для тебе.

— Господи Йсусе, Присте, ти хоч раз можеш сказати мені все прямо?

— А то ти мене не розумієш? Хто ж, як не я, розказує тобі про все, що відбувається? Я знаю все про всіх. Навіть про тебе».