Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

під час миру й на війні; згадати про дерев’яні лежаки Туберона[366] виставлені для народної гостини, де замість килимів були розстелені козлячі шкури; про розставлений перед храмом самого Юпітера глиняний посуд для гостей. Чи не було це освяченням бідності на Капітолії? Хай би я не знав жодного іншого Туберонового вчинку, який би дав мені змогу поставити його побіч Катонів, — невже лиш цей один був би не досить переконливим? То була не гостина, а наука, якими мають бути звичаї. /73/ О, наскільки ж то, прагнучи слави, люди не знають, чим є та слава і як її домагатися! У той день римський народ оглядав начиння багатьох, але подивляв — лишень одного. Золото й срібло тих багатьох не раз було погнуте, не раз перетоплене, а глиняний посуд Туберона триватиме в усі віки.

Бувай здоров!

Лист XCVI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ І все ж ти чимось обурюєшся, на щось нарікаєш; невтямки тобі, що в усьому тому погане, по суті, лишень те, що ти обурюєшся і нарікаєш. Якщо тебе цікавить моя думка, то я певен, що у людини лиш одне нещастя: якщо вона вважає, що для неї взагалі є щось нещасливе у природі. Я сам собі стану нестерпним того ж таки дня, коли не зможу чого-небудь стерпіти. Нездужаю? Що ж, це — частка приречення. Повимирала челядь? Облягли борги? Занепав дім? Насунули збитки, рани, клопоти, страхи? Трапляється! Мало того: мусить колись трапитися. /2/ Все це не випадкове — визначене. Якщо хоч трохи ймеш мені віру, то я розкрию перед тобою свої найглибші почуття: до всього, що видається ворожим, лихим, я виробив у собі таке ставлення: богові я не корюся, а погоджуюся з ним; іду вслід йому не з примусу — охоче. Що б там не трапилось, нічого не сприймаю з насупленим, хмурним обличчям. Немає такого податку, який я сплачував би проти своєї волі. А все те, що вириває з наших грудей зойки, чого жахаємось, — не що інше, як податок за життя. Звільнитися від того податку, мій Луцілію, дарма сподіватися, дарма й прагнути. /3/ Тебе непокоїли болі сечового міхура, ти отримав не дуже приємні листи, тобі допекли постійні втрати; підійду ближче: ти боявся за саме життя. То хіба ти не знав, що ти сам собі набажав усього того, бажаючи дожити до старості? Все це неминуче в довгому житті, як у довгій дорозі — курява, болота, дощі. — /4/ «Я хотів жити, але водночас бути вільним від усіх неприємностей». — Така розніжена, як у жінки, мова лиш ганьбить мужа! Сам уже подумай, як маєш сприйняти ось таке моє побажання (а я складаю його тобі не лише зичливо, а й великодушно): хай ні боги, ані богині не спричиняються до того, щоб доля тебе пестила! /5/ Сам себе запитай: якщо боги дали б тобі змогу вибирати, то де б ти волів провести життя — на торговищі м’ясом чи в таборі? А жити, Луцілію, — це наче у війську служити. Отож ті, кого доля кидає то сюди, то туди, ті, хто в поті чола, долаючи труднощі, то спинається на шпилі, то спускається в прірву, хто рушає в найнебезпечніший похід, — ті хоробрі мужі, на них тримається увесь табір, а ті, кого заколисує гнилий спокій, поки інші трудяться, — ті, наче туркавки: їхня безпека — у їхній ганьбі.

Бувай здоров!

Лист XCVII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Ти помиляєшся, мій Луцілію, якщо думаєш, що то хиба тільки нашого віку — схильність до розкоші, зневага добрих звичаїв та усе інше, чим кожен дорікає часам, у яких живе[367]. Причиною тут не часи, а люди: немає такого століття, яке було б вільним від провини. А коли почнеш оцінювати розпущеність кожного століття зокрема, то — соромно й казати! — люди ніколи не сходили на манівці так відверто, як при Катонові. /2/ Чи хтось повірив би, що гроші пішли в хід і на тому суді, де Публія Клодія[368] було звинувачено в перелюбі, якого він потай допускався з дружиною Цезаря? До того ж перелюбник осквернив ще й таїнства жертвоприношення, що його, як прийнято казати, звершують для добра римського народу; жертвоприношення, під час якого настільки дбають, аби за межі храму відійшов будь-який чоловік, що й малюнки тварин-самців прикривають якимсь полотнищем. Але навіть тут, кажу, суддям дали гроші, а крім того (що ганебніше від самого підкупу!), — змогу таки в самому приміщенні по-розпусницьки втішатися із заміжніми жінками та знатними хлопцями. /3/ Отож менше провини було в самому вчинку, ніж у його виправданні. Звинувачений у перелюбі, поділившись перелюбом, доти не був спокійний щодо щасливого закінчення справи, поки не зробив подібними до себе самих суддів. А це відбулося саме у тому суді, де, якщо навіть не засідав, то давав свідчення сам Катон! Оскільки це справді поза межами ймовірного, то я наведу слова Цицерона: /4/ «Він запросив їх до себе, пообіцяв, поручився, обдарував. А далі — що за мерзенність, о добрі боги! — доплатою для деяких суддів були ночі в товаристві деяких жінок та зустрічі з підлітками із знатних родин»[369]. /5/ Що тут нарікати на плату, коли головне — доплата! — «Хочеш мати жону он того поважного мужа? Дам її тобі! А може, бажаєш іншої, що за тим багатієм? Влаштую тобі й з нею спання. Не захочеш поласувати перелюбом — засуджуй мене. І та краля, якої прагнеш, прийде до тебе, й ніч з он тією обіцяю тобі, не відкладаючи. Ті обіцянки будуть виконані ще перед визначеним для судового вироку строком». Але ж торгувати блудом — це щось гірше, ніж блудити самому: не самі ж на те йшли матері родин. /6/ І ті Клодієві судді домагались від сенату охорони, потрібної хіба тоді, коли б засудили винуватця, — і отримали її. Дотепно посміявся над ними Катул[370], тільки-но виправдали оскарженого. «Навіщо вам, — запитав, — охорона? Щоб не відібрали у вас грошей?» Та серед усіх тих жартів пішов собі безкарно той, хто перед судом був блудником, а на суді — звідником, хто кари уникнув ще злочинніше, ніж заслужив її. /7/ То які ще звичаї, по-твоєму, бувають прогнилішими, ніж ті, за яких ні священні таїнства, ні суд не можуть загнуздати розпусної пристрасті, за яких на самому