Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 71-му році на емігрантську хворобу хворіли деякі москвичі, кримські татари, українські патріоти (підігріту, до того ж, полемікою навколо Дзюби). Дехто звинувачував Дзюбу в чому завгодно (особливо боягузи), щоб помститись за свою заздрість до його колишньої сміливості.
Галич на цілий 71-й рік став моїми ліками і моїм наркотиком. Невипадково книга його пісень зветься «Покоління приречених». Це невдала назва, бо у цих піснях не лише туга, відчуття втоми, а й сила опору, інтелігентського, етичного, але опору. Коли з’явився цикл про Сталіна (і Христа), то на перший план виступила сила духа (для багатьох навпаки — песимізм, невіра у перемогу Христа). Я годинами слухав цей цикл і ще глибшу річ — поему «Кадиш» — про Януша Корчака, польського письменника, педагога, якого спалили разом з дітьми у газовій камері.
Захоплення Галичем захопило всіх моїх друзів. Дехто волів «аполітичного» Окуджаву або ж пісні Юліка Кіма. Для мене ж вони доповнювали одне одного.
Пройшовши через блатний карнавал, карнавал мотиву, слів, сюжету, всі вони прийшли до філософського карнавалу без милиць арґо. Щоправда, Галич і раніше майже не вдавався до блатних слів, лише з огляду на художню необхідність використовував також образну систему й мелодику таборів.
У «Кадиші» карнавальність відображається у багатоголоссі, в поєднанні «грубих слів» і не пов’язаних формально з трагедією Корчака образів з прозаїчними словами Корчака: «Я нікому не бажаю зла, не вмію, просто не знаю, як це робиться».
У «Кадиші» карнавал не для ГУЛАГу, а вселюдський, такий, що наближається до карнавальності Достоєвського (і до Салтикова-Щедріна). Від того, щоб не впасти в істеричний плач, крик, пафос рятують рештки табірного словника і пам’ять про те, що це співає Галич: все той самий голос, який не претендує на музичність, артистизм, все та сама символіка.
Цікаво, що мало кому вдається співати його пісні. І його прості мелодії надто складні, і пафос врізається дисонансом у вухо або ж зникає, поступаючись місцем хрипу, алкоголічному надриву. Зникає Галичева гармонія. А Окуджаву співають, Висоцького теж.
У психушці я чув, як співали Висоцького і навіть Галича, проте а ля Висоцький (схиляючись до блатного) або ж а ля Окуджава (відхиляючись від гармонії високого й низького).
Та й не знають і не люблять блатні Галича. Інша річ — Висоцький або сентименталізований блатними Окуджава.
Прагнення неполітичної, але адекватної становищу країни пісні призвело до пісень Юлія Кіма, пісень театру (цикли з «Недоростка», «Шекспірівські», дитячі). Знову карнавал, але у формі традиційної клоунади.
Дивно, але саме його слова звучали в мені на допитах, під час бесід з психіатрами. Я слухав цих негідників і патологічних істот й відходив від них через Кіма, дивився на них через клоунаду історії.
…Белые да красные,
Да все такие разные,
А голова у всех одна,
Как и у меня.
Цікаво, що коли до арешту внутрішньою опорою був Галич, то після — Кім, його «неполітичні пісні». Ненависть зникала, і поверталась здатність дивитись на «них» як на похід клоунів-потвор.
І в «Кадиші» пригадувались інші образи, близькі Кімові веселою гранню клоунади історії:
Шагают мальчишки, шагают девченки,
И дуют в дуделки, и крутят трещотки…
Правда крокують вони, за сюжетом — у газові камери…
Сучасний «карнавал» — трагікомедія й «оптимістична трагедія» якось так неявно перегукувались з піснями причинних жінок у «Кобзарі», а пісня «Аве Марія» з «Марією» Шевченка.
Останній перегук — мій індивідуальний, емоційний, бо у явній формі майже нічого спільного[17]. Жебрацьке, убоге вбрання Мадонни, Мадонна на дорозі, у дорозі, паралелізм сучасного й біблійного (Україна-Іудея: Іудея й радянська, ГУЛАГова Росія).
Я так багато пишу про пісні, про поезію не тому, що це специфічно моє сприйняття того, що відбувається. Мені здається, що без пісень і поезії руху опору зрозуміти не можна (в українців — історичні «думи», народні пісні, Шевченко, Леся Українка і поети-шістдесятники; в росіян і євреїв — Галич, Окуджава, молоді поети, Мандельштам, Пастернак, Ахматова).
Галич суголосний із чимось спільним у демократичному русі: коли й не згоджуєшся з його думкою, то бачиш, що образи його правильні, істинні.
І які б ідеї не сповідував Олександр Галич, куди б він не прийшов, його самвидавівські пісні залишаться точним образом-символом морального опору, неприйняття світу брехні й насильства.
Галич вимагає великого дослідження — настільки глибокий він, його думки, естетика, психологія та мова, наскільки взаємопов’язані вони між собою і з його музикою й хрипким голосом, виглядом філософа з ГУЛАГу, мудрого єврея з «Країни Рад», підпалювача «чи то Кремля, чи то Рейхстагу» (Ю. Кім).
Карнавал, клоунада радянських шансонье допомогла мені у вивченні гри. У грі також є клоунські елементи, і не лише в моторних іграх-забавах, айв інтелектуальних. Граючи в нудне доросле лото, дитина починає «дражнитись»: або смішно, або якоюсь абракадаброю обзивати цифри, карти, кубики і т. д. Переможеному дають насмішкуваті прізвиська. Ці прізвиська амбівалентні: в них і радість перемоги, і приниження переможеного, і запрошення переможцеві посміятись разом з переможцем — адже ж це гра.
Амбівалентність клоунади — спосіб пережити й позбутися серйозних образ, заздрості, злості і т. п. Це немов дитячо-пророче бачення філософії сильного дорослого, що сміється з бід, зі смерті, з ворога, зі своєї власної слабкості.
Лише сильний сміється з власного страждання. Слабкий сміється з інших — або слабких, або сильних, що потрапили в біду.
З цього маленького прикладу видно внутрішній зв’язок між дитячим і дорослим світом. Гра передує дорослому життю і стає емоційною школою опанування дорослого світу.
Я дослідив вісім типів інтелектуальних ігор. Але обсяги ігротек цих типів дуже відрізняються. Довелось вигадувати нові — для того, щоб поповнити ігротеки.
Робота над структурою ігор на взірець трик-трак (нарди) засвідчила, що ці ігри — моделі часу. І залежать ці моделі від національного міфу про час, про життя й смерть. З’явилось припущення, що нарди — модель чарівної казки: подорож з царства живих у царство мертвих і навпаки.
Спираючись на статтю радянського історика А. Я. Гуревича про різні уявлення про час,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.
