Читати книгу - "Бенкет круків"

Септон не вмів ані читати, ані писати, в чому дорогою весело зізнався, зате знав сотню різних молитов і міг напам'ять переказати довгі абзаци з «Семикутної зірки», а для села цього цілком достатньо. Обличчя в нього було бабкувате й обвітрене, густа кучма посивіла, а в кутиках очей залягли зморшки. Цей здоровань шістьох футів на зріст під час ходьби якось так схилявся вперед, що видавався значно нижчим. Долоні мав великі й загрубілі, з червоними кісточками й брудом під нігтями, а таких величезних ніг, як у нього, Брієнна в житті не бачила,— босих, чорних і ороговілих.

— Я вже двадцять років не ношу взуття,— пояснив септон Брієнні.— Першого року водянок у мене було більше, ніж пальців, а коли пройдуся по кам'янистій дорозі, ступні кров'ю спливали, мов різані поросята, та я молився Шевцю Небесному, щоб він перетворив мої підошви на дублену шкіру.

— Нема ніякого шевця на небесах,— заперечив Подрик.

— Є, хлопче... просто ти, можливо, його по-іншому називаєш. Скажи-но мені, якого з сімох богів ти любиш найбільше?

— Воїна,— ані на мить не завагався Подрик.

Тут Брієнна прочистила горло.

— Наш септон у Вечірньому палаці завжди казав, що бог один.

— Єдиний у сімох ликах. Так і є, міледі, ви правильно зауважили, але таїнство Седмиці не так легко втямити простим людям, а я людина проста, тому для мене існує семеро богів,— відповів Мерібальд і обернувся до Подрика.— Не стрічався мені ще хлопчик, який не любив би Воїна. Та я вже старий і тому люблю Коваля. Без його праці що мав би захищати Воїн? Кожне містечко має коваля і кожен замок. Ковалі кують плуги, щоб ми мали змогу сіяти зерно, і цвяхи, щоб ми будували кораблі, і залізні підкови, щоб захищати копита наших вірних коней, і ясні мечі для наших володарів. Хто заперечить цінність коваля? Отож одного з Сімох ми назвали на його честь, однак так само могли назвати його Ратаєм або Рибалкою, Шорником або Шевцем. Ким він працює, ваги не має. Головне — він працює. Отець керує, Воїн воює, Коваль працює, і разом вони забезпечують усе, що потрібно людині. Так само як Коваль є однією з іпостасей бога, Швець є однією з іпостасей Коваля. І він почув мої молитви та зцілив мені ноги.

— Боги добросерді,— сухо мовив сер Гайл,— та навіщо їх турбувати, якщо можна просто взуватися?

— Ходити босоніж — це моя спокута. Навіть святі септони грішать, а тіло моє мало багато слабкостей. Молодий я був і повний життя, а дівчата... і септон може видатися королевичем, якщо крім нього ти не знаєш нікого, хто від твого села від'їжджав більш як на милю. Я переказував дівчатам «Семикутну зірку». Найбільше проймала їх «Книга Діви». О, я був лихим, поки не скинув черевиків. Соромно згадати, скількох дівчат позбавив я цноти.

Брієнна ніяково посовалася в сідлі: їй пригадався табір під мурами Небосаду й те парі, яке сер Гайл уклав з іншими лицарями: хто перший вкладе її в ліжко.

— А ми якраз шукаємо дівчину,— зізнався Подрик Пейн.— Високородну тринадцятирічну панну з золотисто-каштановими косами.

— Я думав, ви шукаєте беззаконників.

— І їх теж,— підтвердив Подрик.

— Більшість подорожніх стараються їх уникати,— мовив септон Мерібальд,— а ви їх шукаєте.

— Насправді ми шукаємо лише одного беззаконника,— пояснила Брієнна.— Гончака.

— Так мені сер Гайл і казав. Хай бережуть вас Семеро, дитино. Подейкують, він по собі лишає слід із зарізаних немовлят і зґвалтованих дівчат. Варницький Скажений Пес — ось як його прозивають. Для чого добрим людям ця потвора?

— Та дівчина, про яку згадував Подрик, можливо, з ним.

— Справді? Тоді нам слід молитися за бідолаху.

«І за мене,— подумала Брієнна,— за мене теж помоліться. Попросіть Старицю високо піднести свого ліхтаря й указати шлях до леді Санси, а Воїна — дати силу моїй руці захистити її». Але вголос вона цього не сказала, адже її міг почути Гайл Гант і поглузувати з її жіночої слабкості.

Оскільки септон Мерібальд ішов пішки, а його віслючок тягнув такий важезний вантаж, увесь день рухалися дуже повільно. Їхати на захід головною дорогою не захотіли: тою дорогою Брієнна вже проїжджала з сером Джеймі, коли вони дісталися розграбованого й заваленого трупами Дівоставу. Натомість вирушили на північний захід уздовж узбережжя Крабової затоки, вузесенькою покрученою стежкою, яка не була позначена на жодній з двох дорогоцінних пергаментних карт сера Гайла. Круті пагорби, чорні болота, соснові бори, характерні для мису Ломиклішня, з цього боку Дівоставу вже не траплялися. Земля тут була рівнинна й мокра — дике пустище піщаних дюн і соляних мочарів під неозорою сіро-синьою банею неба. Дорога раз у раз зникала серед очерету й припливних ставків, а за милю з'являлася знову; без Мерібальда, розуміла Брієнна, мандрівники б уже давно заблукали. Земля місцями геть розмокла, отож септон ішов перший, перевіряючи її своєю пішнею, щоб не оступитися. На багато льє навколо не спостерігалося ніяких дерев — тільки море, небо й пісок.

Ці землі зовсім не були схожі на Тарт з його горами й водоспадами, високими луками й тінистими долинами, але й ця місцевість мала свою красу, думала Брієнна. Перетнули дюжину повільних струмків, біля яких водилися жаби і цвіркуни, високо в небі над затокою бачили крячків, а серед дюн чули перегукування куликів. Одного разу дорогу перебігла лисиця, і Мерібальдів собака шалено розбрехався.

Траплялися й люди. Хтось жив у очереті в глинобитних хатках, а хтось рибалив на затоці в шкіряних кораклах, будуючи свої домівки понад дюнами на хитких дерев'яних палях. Переважно жили самітно — поблизу не траплялося інших домівок. Люди це були здебільшого боязкі, але опівдні собака знову розгавкався, і з очерету вийшло троє жінок — вручили Мерібальду кошик молюсків. Він у подяку кожній дав по апельсину, хоча молюсків — як болота під ногами, а от апельсини — це рідкість і коштують недешево. Одна з жінок була старенька, друга в тяжі, а третя — зовсім дівчинка, гарненька й свіжа, як квіточка навесні. Коли Мерібальд відвів їх убік на сповідь, сер Гайл, хихикнувши, мовив:

— Схоже, нас супроводять боги... себто богині: Діва, Мати і Стариця.

На Подрика це справило таке враження, що Брієнні довелося довго запевняти його, що це просто три жінки, які живуть у мочарах.

Пізніше, коли рушили