Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Бенкет круків 📚 - Українською

Читати книгу - "Бенкет круків"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бенкет круків" автора Джордж Мартін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 265
Перейти на сторінку:
далі, вона звернулася до септона:

— Люди ці живуть менш як за день їзди від Дівоставу, але війна їх не зачепила.

— А навіщо їх чіпати, міледі? Всі їхні скарби — черепашки, каміння й шкіряні човни, а найкраща зброя — іржаві залізні ножі. Ці люди народжуються, живуть, кохають і помирають. Їм відомо, що їхніми землями править лорд Мутон, але мало хто з них його бачив, а Річкорин і Королівський Причал для них не більш як порожні назви.

— Але богів вони знають і шанують,— мовила Брієнна.— Думаю, це ваша робота. Скільки ви вже ходите приріччям?

— Уже сорок років скоро,— відповів септон, а його пес голосно підгавкнув.— Коло з Дівоставу в Дівостав забирає півроку, а бува й більше, але не можу сказати, що я так добре знаю Тризуб. Замки можних лордів я бачу хіба здалеку, зате знаю ярмаркові містечка й тверджі, і крихітні села, що навіть назви не мають, а ще живоплоти і джерела, де можна напитися води, і пагорби й печери, де можна заночувати. І шляхи, якими користується простолюд,— криві польові дороги, не позначені на пергаментних картах,— їх я також знаю,— хихикнув він.— Ще б пак! Власними ногами перейшов їх милю по милі, по десять разів.

Бічними дорогами користуються беззаконники, а печери — гарний сховок для людей, на яких полюють. Брієнну кольнули підозри, й подумалося: а добре сер Гайл знає цього чоловіка?

— Самотнє у вас життя, септоне.

— Зі мною завжди Семеро,— відповів Мерібальд,— а ще я маю вірного слугу — Пса.

— А пес ваш має наймення? — поцікавився Подрик Пейн.

— Мабуть,— озвався Мерібальд,— тільки він не мій. Не мій пес.

Загавкавши, собака завихляв хвостом. Був він здоровезний і кошлатий, пуди на чотири, але дуже дружній.

— А чий же він? — запитав Подрик.

— Свій власний, а ще Сімох — чий ще? Що ж до його назвиська, то він мені його не сказав, то я кличу його Псом.

— А!

Подрик, схоже, гадки не мав, що думати про пса, який називається Пес. Трохи поміркувавши, він провадив:

— Коли я був маленький, теж мав собаку. Звався він Герой.

— І він був таким?

— Яким?

— Героєм.

— Ні. Але це був добрий собака. Здох потім.

— Пес оберігає мене в дорозі — навіть у такі важкі часи, як ото нині. Ні вовк, ні беззаконник не наважаться мене скривдити, поки біля мене Пес,— мовив септон і нахмурився.— Останнім часом вовки страшенно дошкуляють. Місцями самотньому подорожньому спати можна хіба на дереві. За всі попередні роки найбільша зграя, що мені траплялася, мала менше дюжини вовків, а та зграя, що нині гуляє берегом Тризуба, налічує вже кількасот.

— Ви самі бачили? — запитав сер Гайл.

— На щастя, ні, спасіть мене Семеро, але чув їх ночами, й неодноразово. Стільки голосів... аж кров холоне в жилах. Навіть Пес тремтів, а Пес загриз уже дюжину вовків,— він потріпав собаку по голові.— Люди кажуть, що то біси. Подейкують, зграю очолює вовчиця — невідступна тінь, похмура, сіра й велетенська. А ще люди переказують, буцім вона самотужки здатна завалити тура, її не стримає ні капкан, ні сильце, не боїться вона ні криці, ні вогню, перегризає глотку вовкам, які спробують на неї вилізти, й харчується тільки людським м'ясом.

— Септоне, що ви наробили! — розреготався сер Гайл Гант.— У бідолашного Подрика очі тепер завбільшки з варені яйця.

— Аж ніяк,— обурився Подрик. Пес підгавкнув.

Ночували в холодних дюнах. Брієнна послала Подрика на берег пошукати плавнику на вогнище, але хлопець повернувся з порожніми руками, забрьоханий до колін.

— Зараз відплив, сер. Міледі. Вода відступила, там саме болото.

— Не заходь у болото, дитинко,— порадив септон Мерібальд.— Болото незнайомців не любить. Ступиш де не треба — і проковтне тебе.

— Це ж просто грязюка,— заперечив Подрик.

— Поки не набилася тобі в рота й не лізе в носа. Тоді це смерть,— септон усміхнувся, щоб трохи пом'якшити свої слова.— Струси з себе багнюку й ходи сюди, скуштуєш скибку апельсина.

Наступний день мало чим відрізнявся. Поснідали солоною тріскою і ще кількома скибками апельсина, в дорогу вирушили ще до схід сонця: позаду небо рожевіло, а попереду було ще фіолетовим. Вів перед Пес, обнюхуючи кожен кущик очерету й раз у раз зупиняючись, щоб відмітитися на ньому; він, схоже, дорогу знав незгірше за Мерібальда. Ранкове повітря здригалося від криків крячків, і починався приплив.

Близько опівдня зупинилися в крихітному селі, першому на шляху: над струмком вишикувалося на палях вісім хаток. Чоловіки попливли на своїх плетених човниках-кораклах рибалити, а жінки та хлопчики, спустившись мотузяними драбинами, зібралися навколо септона Мерібальда помолитися. Після відправи він відпустив їм гріхи й пішов далі, залишивши їм трохи ріпи, бобів і два дорогоцінні апельсини.

Знову в дорозі септон заговорив:

— Сьогодні вночі нам краще виставити чати, друзі. Селяни кажуть, бачили в дюнах трьох зломлених, на захід від старої сторожової башти.

— Всього трьох? — посміхнувся сер Гайл.— Троє для нашої мечниці — ніщо. Та й навряд чи вони полізуть до озброєних людей.

— Якщо не голодують,— мовив септон.— У мочарях багато їжі можна знайти, але треба мати добрі очі, а ці люди тут чужинці, вцілілі в якомусь бою. Якщо вони до нас причепляться, сер, дозвольте мені зайнятися ними.

— І що ж ви зробите?

— Нагодую. Попрошу висповідатися, щоб я міг відпустити їм гріхи. Запропоную іти з нами на Тихий острів.

— Це все одно що запропонувати їм перерізати нам уві сні горлянки,— озвався Гайл Гант.— Лорд Рендил для зломлених дещо краще має: крицю й конопляну мотузку.

— Сер? Міледі? — заговорив Подрик.— А зломлені — це беззаконники?

— Можна й так сказати,— відповіла Брієнна.

— Краще так не казати,— не погодився з нею септон Мерібальд.— Беззаконники всі різні, як птахи. Крила є і в кулика, і в коршака, але вони геть не схожі. Співці полюбляють пісні про добрих людей, які опиняються поза законом, щоб боротися з лихим лордом, але беззаконники зазвичай більше схожі на отого ненажерливого Гончака, ніж на лорда Лискавку. Вони лихі, захланні й озлоблені, зневажають богів і люблять тільки себе. А зломлені заслуговують на наше співчуття, хоча теж можуть бути й небезпечними. Майже всі вони з простолюду — звичайні люди, які від рідної домівки не від'їжджали більш

1 ... 136 137 138 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бенкет круків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бенкет круків"