Читати книгу - "Бенкет круків"

— Люди ці живуть менш як за день їзди від Дівоставу, але війна їх не зачепила.

— А навіщо їх чіпати, міледі? Всі їхні скарби — черепашки, каміння й шкіряні човни, а найкраща зброя — іржаві залізні ножі. Ці люди народжуються, живуть, кохають і помирають. Їм відомо, що їхніми землями править лорд Мутон, але мало хто з них його бачив, а Річкорин і Королівський Причал для них не більш як порожні назви.

— Але богів вони знають і шанують,— мовила Брієнна.— Думаю, це ваша робота. Скільки ви вже ходите приріччям?

— Уже сорок років скоро,— відповів септон, а його пес голосно підгавкнув.— Коло з Дівоставу в Дівостав забирає півроку, а бува й більше, але не можу сказати, що я так добре знаю Тризуб. Замки можних лордів я бачу хіба здалеку, зате знаю ярмаркові містечка й тверджі, і крихітні села, що навіть назви не мають, а ще живоплоти і джерела, де можна напитися води, і пагорби й печери, де можна заночувати. І шляхи, якими користується простолюд,— криві польові дороги, не позначені на пергаментних картах,— їх я також знаю,— хихикнув він.— Ще б пак! Власними ногами перейшов їх милю по милі, по десять разів.

Бічними дорогами користуються беззаконники, а печери — гарний сховок для людей, на яких полюють. Брієнну кольнули підозри, й подумалося: а добре сер Гайл знає цього чоловіка?

— Самотнє у вас життя, септоне.

— Зі мною завжди Семеро,— відповів Мерібальд,— а ще я маю вірного слугу — Пса.

— А пес ваш має наймення? — поцікавився Подрик Пейн.

— Мабуть,— озвався Мерібальд,— тільки він не мій. Не мій пес.

Загавкавши, собака завихляв хвостом. Був він здоровезний і кошлатий, пуди на чотири, але дуже дружній.

— А чий же він? — запитав Подрик.

— Свій власний, а ще Сімох — чий ще? Що ж до його назвиська, то він мені його не сказав, то я кличу його Псом.

— А!

Подрик, схоже, гадки не мав, що думати про пса, який називається Пес. Трохи поміркувавши, він провадив:

— Коли я був маленький, теж мав собаку. Звався він Герой.

— І він був таким?

— Яким?

— Героєм.

— Ні. Але це був добрий собака. Здох потім.

— Пес оберігає мене в дорозі — навіть у такі важкі часи, як ото нині. Ні вовк, ні беззаконник не наважаться мене скривдити, поки біля мене Пес,— мовив септон і нахмурився.— Останнім часом вовки страшенно дошкуляють. Місцями самотньому подорожньому спати можна хіба на дереві. За всі попередні роки найбільша зграя, що мені траплялася, мала менше дюжини вовків, а та зграя, що нині гуляє берегом Тризуба, налічує вже кількасот.

— Ви самі бачили? — запитав сер Гайл.

— На щастя, ні, спасіть мене Семеро, але чув їх ночами, й неодноразово. Стільки голосів... аж кров холоне в жилах. Навіть Пес тремтів, а Пес загриз уже дюжину вовків,— він потріпав собаку по голові.— Люди кажуть, що то біси. Подейкують, зграю очолює вовчиця — невідступна тінь, похмура, сіра й велетенська. А ще люди переказують, буцім вона самотужки здатна завалити тура, її не стримає ні капкан, ні сильце, не боїться вона ні криці, ні вогню, перегризає глотку вовкам, які спробують на неї вилізти, й харчується тільки людським м'ясом.

— Септоне, що ви наробили! — розреготався сер Гайл Гант.— У бідолашного Подрика очі тепер завбільшки з варені яйця.

— Аж ніяк,— обурився Подрик. Пес підгавкнув.

Ночували в холодних дюнах. Брієнна послала Подрика на берег пошукати плавнику на вогнище, але хлопець повернувся з порожніми руками, забрьоханий до колін.

— Зараз відплив, сер. Міледі. Вода відступила, там саме болото.

— Не заходь у болото, дитинко,— порадив септон Мерібальд.— Болото незнайомців не любить. Ступиш де не треба — і проковтне тебе.

— Це ж просто грязюка,— заперечив Подрик.

— Поки не набилася тобі в рота й не лізе в носа. Тоді це смерть,— септон усміхнувся, щоб трохи пом'якшити свої слова.— Струси з себе багнюку й ходи сюди, скуштуєш скибку апельсина.

Наступний день мало чим відрізнявся. Поснідали солоною тріскою і ще кількома скибками апельсина, в дорогу вирушили ще до схід сонця: позаду небо рожевіло, а попереду було ще фіолетовим. Вів перед Пес, обнюхуючи кожен кущик очерету й раз у раз зупиняючись, щоб відмітитися на ньому; він, схоже, дорогу знав незгірше за Мерібальда. Ранкове повітря здригалося від криків крячків, і починався приплив.

Близько опівдня зупинилися в крихітному селі, першому на шляху: над струмком вишикувалося на палях вісім хаток. Чоловіки попливли на своїх плетених човниках-кораклах рибалити, а жінки та хлопчики, спустившись мотузяними драбинами, зібралися навколо септона Мерібальда помолитися. Після відправи він відпустив їм гріхи й пішов далі, залишивши їм трохи ріпи, бобів і два дорогоцінні апельсини.

Знову в дорозі септон заговорив:

— Сьогодні вночі нам краще виставити чати, друзі. Селяни кажуть, бачили в дюнах трьох зломлених, на захід від старої сторожової башти.

— Всього трьох? — посміхнувся сер Гайл.— Троє для нашої мечниці — ніщо. Та й навряд чи вони полізуть до озброєних людей.

— Якщо не голодують,— мовив септон.— У мочарях багато їжі можна знайти, але треба мати добрі очі, а ці люди тут чужинці, вцілілі в якомусь бою. Якщо вони до нас причепляться, сер, дозвольте мені зайнятися ними.

— І що ж ви зробите?

— Нагодую. Попрошу висповідатися, щоб я міг відпустити їм гріхи. Запропоную іти з нами на Тихий острів.

— Це все одно що запропонувати їм перерізати нам уві сні горлянки,— озвався Гайл Гант.— Лорд Рендил для зломлених дещо краще має: крицю й конопляну мотузку.

— Сер? Міледі? — заговорив Подрик.— А зломлені — це беззаконники?

— Можна й так сказати,— відповіла Брієнна.

— Краще так не казати,— не погодився з нею септон Мерібальд.— Беззаконники всі різні, як птахи. Крила є і в кулика, і в коршака, але вони геть не схожі. Співці полюбляють пісні про добрих людей, які опиняються поза законом, щоб боротися з лихим лордом, але беззаконники зазвичай більше схожі на отого ненажерливого Гончака, ніж на лорда Лискавку. Вони лихі, захланні й озлоблені, зневажають богів і люблять тільки себе. А зломлені заслуговують на наше співчуття, хоча теж можуть бути й небезпечними. Майже всі вони з простолюду — звичайні люди, які від рідної домівки не від'їжджали більш