Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Потрібно його забрати, — Андрій показав на ледь живого Євсія і пішов до нього. Степан же стояв і не ворушився, вирішуючи, чи хоче допомагати цьому зраднику людського роду. — Ну, ти йдеш мені допомагати?!

— Так, йду, — зітхнув детектив, зрозумівши, що не хоче все життя думати про те, як кинув людину помирати від вогню. Він знав, що це найгірша смерть, яку тільки можна було собі уявити.

— Це твоє, — піднявши вченого, Андрій віддав пістолет Степанові.

— Дякую, — сховавши зброю за ремінь, він допоміг підняти Євсія. На його здивування вчений був дуже легким, тож проблем з його перенесеннями точно не буде.

Закинувши Євсієві руки собі на плечі та притримуючи його за пояс, чоловіки збиралися ось так його виносити з-під купола.

— Куди нам? — Степан озирався навкруги, намагаючись згадати, звідкіля вони прийшли.

— Нам… — Андрій повертів головою, аж поки не згадав: — Ми обходили дім, щоб дійти до сходів. Нам потрібно на ту сторону, — він вказав на палаючий будинок.

— Дідько, — вилаявся детектив, розглядаючи, як краще оминути будинок, який буквально розвалювався. Він озирнувся: — Катю, ти йдеш?! Нам вже час, зараз тут все згорить.

— Так, секунду… — після чого Катя побігла прямісінько до сходів будинку.

— Куди ти? Стій! — заволав Андрій.

— Облиш свою куртку… — Степан зрозумів, куди саме побігла дівчина.

— Не можу, вона мені потрібна! — прикриваючи обличчя від жару, вона, присівши, підбиралася до своєї куртки.

— Нащо тобі та пляшка? Викинь її! — Андрій боявся за Катю більше, ніж вона сама за себе.

Дівчина із здивуванням глянула на пляшку, яку бачила наче вперше в житті. Вона і забула, що досі тримає її у руці. Замахнувшись, Катя кинула пляшку у вибите вікно першого поверху, прямісінько над курткою.

На секунду полум’я стало трохи менше. Цього було достатньо, щоб дотягнутися та забрати свою куртку. Її верхня частина підплавилася і деформувалася, але її все ще можна було вдягнути.

— Все, можемо йти? — спокійно запитав Степан. — Більше нічого не потрібно забрати?

— Ні, ходімо! — Катя перевіряла кишені, чи все на місці.

— І нащо було так ризикувати? — Андрій зручніше перехопив Євсія і вже збирався рушати.

— Ось навіщо, — вона дістала з кишені кілька жорстких дисків, — витягла їх, коли розбивала комп’ютери.

— І нащо вони тобі? — не міг заспокоїтися Андрій. Він починав злитися, що вона ризикувала життям через таку дрібницю.

— На цих дисках… — Катя не встигла договорити: обвалився другий поверх, зі стін випало кілька великих пласких обпалених металевих акумуляторів, в усі сторони полетіли колоди та виривалися язики полум’я. Їх обдало хвилею жару, яка мало не збила з ніг.

— Швидко валимо! — процідив крізь зуби Степан. — Потім поговорите, — почав швиденько тягнути Євсія на себе, намагаючись обійти палаючий дім та дерева і відійти якомога далі від жару. Андрію довелося підлаштуватися під темп свого товариша, щоб підтримувати вченого. Катя ледь встигала і мало не бігла за друзями.

Полум’я з великою швидкістю охоплювало ліс. Там, де Степан збирався пройти хвилину тому, вже вирувала пожежа. Доводилося робити ще більший гак, щоб обійти полум'я.

Цей обхід так затягнувся, що вони вийшли по доріжці до кокона, з якого нещодавно вилізла Натібріс.

— Що це? — зацікавлено підійшла Катя до кокона, розглядаючи незрозумілу рідину всередині.

— Тут вирощували тіло Натібріс, — пояснив Андрій, навіть не намагаючись зупинитися.

— Запах так собі, — скривилася вона. — Гей, стійте! — гукнула Катя, побачивши, що друзі починають віддалятися і не чекають на неї. — Треба ж з ним щось зробити, щоб ніхто більше не міг скористатися!

— Полум’я все зробить за нас, — всього на секунду уповільнився Степан, озираючись на Катю. — Ходімо, хутчіше! Інакше пожежа щось зробить із нами.

Не сказавши ні слова, Катя підбігла до чоловіків і більше не відходила від них.

— Вогонь спалить все всередині кокону, — продовжив Степан, — тож ніяких доказів та слідів не залишиться. Залишиться лише оболонка, а з нею вони нічого не зроблять, — він закашлявся.

Було важко йти по лісу, обходячи дерева. Ґрунт був нерівний, тож вони мало не падали через перепади. Повітря ставало дедалі гарячішим, в легені потрапляло все більше диму.

Нарешті вони обійшли будинок, так далеко, що його було ледь видно за деревами. Але залишалося пройти ще сотню метрів, щоб вийти з цього замкненого простору у холодний зимовий ліс.

— Дідько, — трохи пригальмував Андрій, — мабуть, вже немає наших курток, згоріли, — він вдивлявся туди, де вони могли лежати. Але там вирувало полум’я.

— Хочеш випробувати вдачу? Там вже нічого немає! — зазначив Степан, якому було байдуже на куртки. Йому було нестерпно спекотно від пожежі, він ледь стримувався, щоб не стягнути той одяг, який був на нього ще одягнений. А вчений, хоч і не був важким, його руки вже добряче надавили на шию.

— От тільки за цим куполом починається зима, а ми незрозуміло де у лісі… Пощастить, якщо скоро світатиме і температура хоч трохи підніметься… 

Саме в цей момент, один за одним, пролунало вісім пострілів. З переляку всі пригнулися і завмерли на кілька секунд в очікуванні. Першим піднявся Степан:

— Дідько, це був запасний магазин до пістолета. Забув його в куртці. Схоже, вогонь все ж таки дістався до наших речей, — підсумував він. А сам про себе подумав, що тепер можна викинути порожню коробку з-під патронів, яка лежала у сейфі.

— Добре, ходімо далі, — трохи нервово скомандував Андрій. Він ще раз глянув у сторону будинку і неохоче прийняв те, що одежі більше немає. 

Вони віддалялися від вогню. Дихати стало трохи легше, і полум’я більше не припікало обличчя. Їм вдалося випередити пожежу, і тепер повільніше вони рухалися туди, де, на їх думку, був вхід.

— А хтось пам’ятає, де саме був той прохід? — з задишкою питав детектив, йому ставало дедалі важче тягнути вченого. Його тіло вже було виснажене.