Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— А от десь тут і повинен бути той бар’єр, — почав Андрій. — Треба лише знайти ту діру, що в ньому залишилася, — він намагався згадати, де саме вони пробили купол. Повернувшись до Каті він спитав: — Ти не пам’ятаєш, скільки ми тоді метрів пройшли до будинку?

— Ні, — розвела вона руки.

— Ну, я думаю, десь тут… — аж раптом ліс попереду зник.

Більше вони не віддалялися від будинку — вони знову рухалися прямісінько до вогню.

— Чудово, — іронічно підмітив Степан, — схоже, діри у куполі більше немає, затягнулася... Хто знає, як тепер нам з нього вийти? — переводив погляди з Андрія на Катю. — Хоч хтось?

— Вибач, — дівчина розвела руки в сторони, — пляшку я викинула.

— Та й сюди нас впустили, ви забули? — Андрій заворожено споглядав, як вогонь поглинає ліс, і як він поступово наближається до них. Це була велика вогняна пастка, з якої не вибратися просто так.

Подув холодний, морозний вітер. Одразу всі промерзли. Піт, що стікав по спинах, вмить охолов. Озирнувшись, за п’ять метрів від себе вони побачили прохід, за яким сидів білий лис. Його хвіст легенько тремтів, а в очах блищав вогонь.

Знадобилася лише секунда, щоб зрозуміти, що треба робити.

— Хутчіше! — тепер вже журналіст всіх потягнув за собою.

Як тільки вони пройшли крізь бар’єр і трохи відійшли від нього, прохід одразу закрився. Наче тієї пожежі взагалі не існувало. Всі з полегшенням видихнули.