Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Минув ще місяць...

Майже два місяці тому я повернулась від сестри. І рівно ж стільки часу вже не бачила Сашу... Чи сумую?

Нехай відповідь повисне у тиші.

Нічого мені нині думати про почуття, коли навколо вирують питання життя та смерті. У прямих своїх сенсах. Так пані Життя змушує мене молитися на неї, допоки я бігаю до Анни Миколаївни. А пані Смерть легким рухом свого кістлявого кульшового суглоба та помахом кінчика фаланги мізинця два тижні тому забрала з собою Харитонового тата, в якого, ні з цього ні з того відірвався тромб. Але пережити похорони свекра, як виявилось, було не так вже й важко.

Найважчою для мене весь цей час була моя поведінка. Вдавати, немов нічого не сталося, немов моя душа не сповнена болю, а голова не йде обертом від кількості варіантів подальших подій, робити те, що й завжди — було ризиково. Та я не боялася ризику. Я боялася бездії, яка б принесла мені безнадію. Саме тому гості, кухня, квіти від чоловіка, які тепер не пахли, гроші на вітер, які витрачалися на снодійні та заспокійливі, яких я не пила — нікуди не зникли. От тільки ілюзія, в якій я існувала та яку не помічала змінилась на ілюзію, яку я створила. Відтак і жила. Максимум, що могла собі дозволити — це награна слабкість, яка була у мене й раніше, одначе якою я в рази більше зловживала...

Проте рано чи пізно мав настати той самий день, коли дії треба прискорити. Я сподівалась, що він настане пізніше. В ідеалі на кілька місяців. Але вже як є. Цей день назрів і задихав мені в потилицю, коли на календарі розпочався четвер. Двадцяте березня. Ще зранку, провівши Харитона на роботу, я звернула увагу на цю дату. День весняного рівнодення. Момент пробудження природи, коли не за календарем, а за своїми істинними циклами ступає на Землю легка та граційна панянка Весна й все приходить у рух і розвиток.

У ту саму мить споглядання календарної дати, мені закортіло дізнатись про цей день більше. І не дарма. Крім рівнодення двадцяте березня — це ще й Міжнародний день щастя та Міжнародний день французької мови в ООН і Міжнародний день Франкофонії, що навіть вельми символічно для мене. Тому я сприйняла це за знак! Саме час для щастя... Але й крім цього день мав інші свята. До прикладу, Всесвітній день казки, борошна, оповідань, жаби... І день обізнаності травм голови... Все зійшлось. Саме час ще й локшину знімати з вух і очищати свою голову з травмованою психікою від Харитонового впливу. Жаб'ячі лапки в Парижі, до якого я не доїхала досі, чекати не будуть!

Як і токсикоз...

Він вже цілий тиждень мені надокучає. З кожним днем його стає тяжче приховувати. Та якщо вдома це робити простіше, то поза домом ситуація ускладнювалась. І от він мене настиг зараз. У кабінеті Марії Олександрівни...

Хоч я і змінила гінеколога, але зробила це таємно. Повністю відмовлятися від послуг старої гінекологині не змогла. Мати час для розробки стратегії й зайвих підозр не накликати на себе — такі умови я поставила собі. Але ж більше жодної пігулки від цієї підлої лікарки не взяла до рота. І лікування її послала під три чорти. Щоправда, скаржитись на свій стан не скупилася. З'ясувавши приблизні побічні дії від препаратів, які вона мені виписувала, я їй казала, що в мене ці самі симптоми є. Цим я давала шельмуватій медикині відчути штучну перемогу над собою, а собі ж на вус мотала висновки. А приємним бонусом такого маневру була ще й медично обґрунтована відмова від близькості з Харитоном. У моєму новому стані це було не прийнятно, а для Харитона нормально.

Після мого повернення наше подружнє життя все ж змінилося. Харитон, хоч і вдавав на публіку люблячого чоловіка, та наодинці зі мною був індиферентним. Як і на мій день народження, так і на нашу третю річницю, і на день закоханих, і на восьме березня він робив мені дорогі подарунки, чи то золото, чи то черговий кухонний комбайн, але вручав їх мені перед глядачами. Для цього й квіти приносив додому, щоб люди думали, що в нас все гаразд. Та насправді наші стосунки вже наповнились неувагою. Особливо це посилилось після його офіційного початку управління власним рестораном і смерті Платона Мироновича. Час наших взаємодій мінімізувався, а розмови скоротилися до з'ясовування меню на сніданки та вечері й обговорювання переліку гостей. Якщо таких скликали. Втім, це було не часто, бо справи з рестораном для Харитона стали важливішими за гостей. І це давало мені волю дій та спокій від метушні, а це який, не який, а плюс.

...Однак, хіба ж так могло продовжуватися довго?

Саме сьогодні п'ять хвилин тому мені стало зле, а опісля почалися позиви до нудоти...

— Анжеліко, ти погано почуваєшся? — помічає мій стан Марія Олександрівна та очі свої, через скло окулярів, наводить на мене, що приціл автомата.

Не відповідаю їй. Розумію, що це початок війни. Біжу з кабінету цілеспрямовано в туалет. Звідти з'являюсь за десять хвилин.

— Ти мене лякаєш, дівчинко. Зараз підеш на УЗД. Я вже повідомила Аллу. Вона чекає на тебе, — чатує на мене біля стійки реєстрації гінекологиня з зафарбованою сивиною.

— А опісля до вас? — питаю задля прикриття, шукаючи подумки ходи для відступу.

До кабінету спеціалістки УЗД йти зовсім не хочеться і не бажано, але робити нічого, поки над душею стоїть Марія Олександрівна. Я все одно знала, що це колись настане. Неминуче впіймало мене. Та воно лиш прискорює адреналіновий викид і надає енергію. Кипучу. Рішучу.

Тридцятирічна шатенка Алла зустрічає мене з посмішкою. Наче намальованою, чесне дівоче.