Читати книгу - "Нафта"

у який він з ними колись вступив, наразі здавався йому ніби сном, який майже повністю стер їх з реальності. Вони є частиною іншого, винятково соціального, порядку. Зрештою, у себе вдома Карло мешкає, ніби у готелі. Снідає, ночує. Йде (зараз він, не маючи жодних обов’язків, як і в юності, став вільним). Поспішає у кав’ярню, де збираються друзі (відтоді, як вони бачились востаннє, ті постаріли на тринадцять років). Він дістається туди, ніби сновида. Для оточуючих він — людина владна, яка досягла найвищих кар’єрних вершин. Його наділяють надлюдськими якостями. Він ніби божество, яке з’явилося у плоті і крові. Його друзі, котрі зробили собі скромні кар’єри у місті (хоча у масштабі міста вони стали людьми впливовими, шанованими; у певному сенсі вони були навіть більш шанованими за Карло, котрий досі не розлучився з думками про щось сповнене пригод, неспокійне, пов’язане з розбещеною столицею, що має соціально нижчий характер), зустрічають його, приховуючи своє шанобливе ставлення, не роблячи над собою ніяких зусиль, по-природному довірливо й щиросердно. Втім, їхній обмежений філософський життєвий досвід, зумовлений життям, у якому немає вибору, сам по собі був у чомусь бездоганним. Своїми культурними знаннями й поведінкою вони між собою були дуже подібні, але поєднує їх спільний живий та сердечний гумор, до якого Карло не звик. Політики, які роблять собі кар’єру, хай навіть вони походять з таких місць, як це, відвідують такі кав’ярні й мешкають на таких вулицях, як ххх, є безкінечно убогішими, дурнішими та провінційнішими. Між друзями зав’язується одна з бесід, які в Римі, у світі, який зараз уже став для Карло його світом, були б неможливі (хіба що вони були б лицемірними). Політик, велике цабе, завжди мусить займатися демагогією та брехати; по-справжньому впливовий політик, менш публічний, котрому не потрібно безугавно клянчити собі популярність, бігаючи по колу, як індик, ця холодна й цинічна людина дає собі волю й здитинюється лише коли займається своїм хобі. Його давні туринські друзі, які прожили все життя там, де й народилися, здається, досі спроможні отримувати насолоду не лише від смачної їжі й гарного вина, але й від безсторонньої інтелектуальної бесіди (завдяки яким пізніше з’являються практичні започаткування, котрі існують одночасно з ініціативами влади, але по-кальвіністському[335], — наскільки це можливо в Італії, а точніше, наскільки це можливо в Турині, не підтримують владу). У такій бесіді Карло послуговується поняттями, котрими не можна користуватися у світі політики, в якому для того, щоб реалізуватися, втілити свої задуми, потрібно послуговуватись винятково тими поняттями, які відповідають певним нормам, а тому зрозумілі, й такими, які можна безпосередньо, не суперечачи здоровому глузду, втілити у вчинки та справи. Для політика справжні бесіди — це пустопорожнє мудрагельство. Але Карло повернувся на той культурний рівень, на якому був раніше, від щирого серця користуючись з цього, як і його друзі, котрі звикли до цього більше за нього, а тому поводяться стриманіше (вони ладні перервати розмову звичним для свого товариства жартом або для того, щоб пообідати). Карло, цитуючи Вістена Одена[336], коли на кілька хвилин перервалася їхня бесіда про найближче майбутнє італійського суспільства (дивлячись ізсередини того, що відбувається навколо, тобто маючи краще буржуазійне розуміння), зітхнувши, певна річ, не як можновладець, сказав таке: «Благословенні ті, хто сподівається на краще, бо чекати на них, може, набагато гірше…»

«Що за насолоду, — процитував посипаний сивиною, майже сивий ххх, який випадково теж знав цей оденівський вірш, — що за насолоду маєте, виставляючи Єремію Ювеналом: стидайтеся своєї Schadenfreude![337]»

«Трясця, — мовив Карло, не обриваючи цитати: — Повчати мене будеш! Ти обиватель? Хай навіть так, хіба це важить, коли слова мої — то щира правда!»

У цю хвилину, посміхаючись, до них приєднується (він теж знав «Місто без стін». Мабуть, збірка щойно вийшла у видавництві «Ейнауді») третій друг: «Поснідаймо, на Бога! Бо ситим буде краще вам!» ˂

Їхні жарти — якщо не помиляюся, у цьому романі інших немає (окрім розповідей, які є його частиною), тієї ж таки миті спростувало дещо незвичайне в кінці вулиці, ніби порив вітру, від якого гепають віконниці й лементують жінки. Життя ніби призупинилось, і на всіх обличчях та на всіх речах навколо ніби з’явилося питання. Почулося ляскання; крики окремих людей ставали частішими, перетворюючись на стривожений, спантеличений шум голосів. Автомобілі почали зупинятися, й дуже скоро утворився затор, який простягнувся на всю вулицю. Звідти, де чулися голоси людей та їхні крики, почали прибігати люди; дехто з них, зупинившись, чекав у галереї на тому величезному майдані, який скидався на неаполітанський через розкішний просвітницький стиль, що поєднував їх. І нарешті в кінці вулиці показалися люди, які йшли в ряд, тримаючись під руки й з усіх сил утримуючи ˃ стяги, пов’язки; за першим рядом йшов наступний. Їх було море.

Нотатка 126

ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ

(Продовження)a[338] ˂

То була фашистська демонстрація. На плакатах великими літерами були написані гасла у стилі Нових лівих[339], які прославляли Альміранте та Бірінделлі[340]. На деяких рішуче вимагали звільнення такого собі ххх. Писали «ххх — волю». Можливо, демонстрацію дозволили й організували заради цього. Карло, стоячи високо в галереї, разом з невеличкою юрбою ˂ людей (це були звичайні мешканці міста, які всього цього не схвалювали), спостерігав за демонстрантами (які швиденько проходили бруківкою старої вулиці). Випала добра нагода поспостерігати. Завдяки випадку Карло перебував поза сутичкою. Він мав змогу спостерігати за людьми, ніби вони були чужинцями; чи так, наче він сам був чужоземцем. Та чи випадковим був той випадок? Чи можна звести цю подію до звичайного, будь-якого моменту, в який людина (без свого публічного образу, вмить перетворившись на невідомого) зустрічалася з рештою людей (які натомість привселюдно демонстрували, як головні герої, те, хто вони такі й чого прагнуть)? Можливо, йшлося про несподіване загострення та викристалізовування того, що вже тривалий час назрівало: остаточне розділення добра та зла, чи, ліпше сказати, відокремлення одного явища, яке не було ані злом, ані добром, від іншого явища, яке не було ні тим, ні іншим. Поміж демонстрантів були люди середнього віку (й навіть молодь) у чорних сорочках[341]; дехто (перед фотооб’єктивами) підіймав руку на знак вітання, як заведено у фашистів; хтось махав трикутними «прапорцями».

Утім, це не завадило Карло якнайясніше зробити «натхненні» висновки, які були приблизно такими.

Ні. Це не фашисти. Серед них були, звісно, «загальмовані», фашисти у класичному сенсі, але вони вже не враховуються (чи враховуються лише