Читати книгу - "Джерело"

— Так, Пітере.

Коли він вийшов, вона витягнулася на ліжку і голосно заплакала, не стримуючись, втративши гідність, не переймаючись ні чим на світі.

Двері свого кабінету Еллсворт Тухі залишив відчиненими. Він побачив, як Кітінґ пройшов повз, навіть не поглянувши в його бік, і вийшов із квартири. Потім почув ридання Кетрін. Він увійшов до її кімнати, не постукавши, і запитав:

— Що сталося, моя люба? Пітер тебе образив?

Вона ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, відкинувши волосся з обличчя та радісно схлипуючи. Вона сказала перше, що спало на думку. Вона сказала дещо, чого сама не зрозуміла, але він зрозумів:

— Дядьку Еллсворте, я вас не боюся.

14

— Хто?! — видихнув Кітінґ.

— Міс Домінік Франкон, — повторила покоївка.

— Ти п'яна, чортова ідіотко!

— Містере Кітінґ!..

Він схопився на ноги, відштовхнув її з дороги, влетів до вітальні та побачив Домінік Франкон — тут, у його квартирі.

— Привіт, Пітере.

— Домінік!.. Домінік, як? — Його гнів, страх, цікавість і несподіване задоволення перемогла вдячність Богові за те, що матері немає вдома.

— Я телефонувала до тебе на роботу. Мені сказали, що ти пішов додому.

— Я такий втішений, такий зди… О, до біса це, Домінік, яка з цього користь? Я завжди намагався бути коректним із тобою, а ти завжди бачила мене наскрізь, тому в цьому немає жодного сенсу. Тому я не гратиму ролі ввічливого господаря. Ти ж розумієш, що я ошелешений — твій візит сюди дуже несподіваний, і все, що я скажу, мабуть, буде недоречним.

— Справді, Пітере.

Він зауважив, що досі тримає в руках ключ від валізи, і поклав його до кишені; він саме спаковувався до завтрашньої весільної подорожі. Глянув на кімнату і роздратовано подумав, які ж вульгарні ці вікторіанські меблі порівняно з елегантною постаттю Домінік. Вона була в сірому костюмі, чорному хутряному жакеті з коміром, що сягав щік, і в капелюшку із загнутими донизу крисами. Вона була інакша, ніж на трибуні для свідків, й інакша, ніж на урочистих вечерях. Зненацька він пригадав мить, багато років тому, коли він завмер на сходах неподалік кабінету Ґая Франкона і запрагнув ніколи більше не зустрічати Домінік. Вона була така ж, як тоді: незнайомка, яка жахала його кристальною незворушністю обличчя.

— Сідай, Домінік. Скидай пальто.

— Ні, я ненадовго. Оскільки ми сьогодні нічого не вдаємо, я скажу тобі, навіщо прийшла — чи ти хочеш розпочати з якоїсь ввічливої розмови?

— Ні. Я не хочу ввічливої розмови.

— Добре. Пітере, ти одружишся зі мною?

Він заціпенів, а потім важко сів, тому що знав: вона не жартує.

— Якщо хочеш узяти мене за дружину, — мовила вона далі тим же рівним, відстороненим голосом, — то повинен зробити це негайно. Моя машина внизу. Ми поїдемо до Коннектикуту і повернемося назад. На це піде години зо три.

— Домінік… — вимовивши її ім'я, він не міг більше поворухнути губами. Він хотів, щоб його спаралізувало. Знав, що він живий, як ніколи, але змушував свої м'язи і розум заціпеніти, тому що прагнув урятуватися від відповідальності усвідомленого рішення.

— Пітере, ми нічого не вдаватимемо. Зазвичай люди насамперед обговорюють причини й почуття, а потім шукають практичне вирішення. Ми підемо іншим шляхом. Якби я зробила це інакше, то обдурила б тебе. Тому слід чинити лише так. Без питань, без умов, без пояснень. Відповідь у тому, про що ми не говоримо. Тому ми про це й не говоритимемо. Тобі нічого обмірковувати — лише те, хочеш ти це зробити чи ні.

— Домінік, — він заговорив зосереджено, неначе крокуючи по риштуваннях незакінченого будинку, — я розумію лише те, що повинен вчинити так, як ти — не обговорювати, не пояснювати, не запитувати.

— Так.

— Але я так не можу, не можу.

— Це такий момент, Пітере, коли захисту нема. Немає за чим сховатися. Навіть за словами.

— Якби ти сказала лише одне…

— Ні.

— Якби ти дала мені час…

— Ні. Або ми разом спускаємося сходами або забуваємо про це.

— Ти не повинна ображатися, якщо я… Ти ніколи не залишала мені надії, що ти мене… що ти… ні-ні, я цього не казатиму… але що я повинен думати? Я тут, сам, і…

— І лише я можу тобі щось порадити. Раджу тобі відмовитися. Я щира з тобою, Пітере. Але я не допомагатиму тобі, скасовуючи пропозицію. Ти хотів би не мати шансу одружитися зі мною. Але ти його маєш. Зараз. Вибір за тобою.

Він більше не міг вдавати гідність, тому похнюпився і схопився руками за чоло.

— Домінік, чому?

— Ти знаєш причину. Колись давно я пояснила її тобі. Якщо тобі бракує сміливості пригадати, не сподівайся, що я повторюватиму.

Він сидів нерухомо, похиливши голову, а потім сказав:

— Домінік, якщо одружуються такі люди, як ти і я, така новина опиняється на перших шпальтах газет.

— Аякже.

— Чи не краще було б зробити все як слід, з оголошенням про заручини і справжньою весільною церемонією?

— Я сильна, Пітере, але не аж так. Пізніше ти зможеш сповістити газетярів і влаштувати прийняття.

— А зараз тобі не потрібно нічого, крім «так» чи «ні».

— Саме так.

Він довго сидів, вдивляючись у неї. Вона не зводила з нього очей, але в її погляді було не більше життя, ніж у погляді портрета. Йому здавалося, що він у кімнаті сам. Вона терпляче чекала, ніяк його не спонукаючи, навіть проханням відповідати швидше.

— Гаразд, Домінік. Так, — нарешті сказав він.

Вона серйозно кивнула, висловлюючи мовчазну згоду. Він підвівся.

— Візьму пальто, — сказав він. — Поїдемо твоєю машиною?

— Так.

— Це ж машина з відкидним дахом? Узяти хутряне пальто?

— Ні. Але візьми теплий шарф. На вулиці трохи вітряно.

— Речей не брати? Ми ж одразу повернемося до міста?

— Одразу повернемося.

Він залишив двері до коридору прочиненими, і вона бачила, як він вдягає пальто, обгортає навколо шиї шарф, перекидаючи кінець за плече. Він підійшов до дверей вітальні, тримаючи капелюх у руці, та кивком запросив її виходити. На сходовому майданчику натиснув кнопку виклику ліфта і відступив убік, пропускаючи її в кабінку. Він діяв рішуче, впевнено, без задоволення і без емоцій. Він здавався стриманішим і мужнішим, ніж будь-коли.

Коли вони переходили дорогу туди, де стояла її машина, він твердо і впевнено взяв її під лікоть.