Читати книгу - "Шантарам"

про золото і контрабанду. Його темні очі годинами допитливо дивилися на мене з-під кущуватих сивих брів. Хоча під його орудою було чимало крутих хлопців і він сам був з ними крутий, коли це було потрібно, я не бачив у його сльозавих очах нічого, крім доброти. Та все ж таки в його товаристві я не міг позбутися почуття тривоги. Поки даючи його дім після чергового уроку, я відчував велике полегшення, яке змивало з моєї пам’яті звук його голосу і вираз його обличчя, як ото вода змиває бруд із рук.

— Так. А з Маджидом я не почуваю такої близькості. Але, повторюю, він дуже добрий учитель.

— Лінбаба,— сказав Хадер, назвавши мене тим ім’ям, під яким я був відомий у нетрищах,— ти мені подобаєшся!

Я зашарівся. Почувавсь я так, наче це сказав мені рідний батько,— а батько ніколи не казав мені такого. Ті слова справили на мене таке враження, що я усвідомив, яку владу Хадер узяв наді мною, заповнивши ту нішу, де кожен зберігає образ свого батька. Десь у самому потаємному куточку мого серця маленький хлопчик, яким я колись був, дуже хотів, щоб Хадер був моїм справжнім батьком, моїм рідним батьком.

— А як поживає Тарик? — запитав я.

— Дуже добре, нушкур Алла.— (Слава Аллаху).

— Я сумую за ним,— сказав я.— Він хороший хлопчик.

— Він теж скучив за тобою,— поволі відповів Хадер. У голосі його прозвучало щось подібне до жалю.— Скажи мені, Ліне, до чого ти прагнеш? Чому ти живеш тут? Чого ти хочеш домогтися в Бомбеї?

Ми підійшли до його автомобіля. Назір на своїх куцих товстих ногах забіг уперед і відчинив дверцята. Ми з Хадером стояли майже впритул, дивлячись один одному в очі.

— Я хочу свободи,— відповів я.

— Але ж ти вільний.

— Не зовсім.

— Ти маєш на увазі австралійську поліцію?

— Так, переважно. Але не тільки.

— Тоді можеш не турбуватися. Ніхто не чіпатиме тебе в Бомбеї Я даю тобі слово. Нічого з тобою не станеться, поки ти працюєш на мене і носиш на шиї медальйон з моїм ім’ям. Все буде гаразд, іншалла.

Узявши мене за руки, він пробурмотів таке ж благословення, яке дав власникові «Саурабу». Я провів його до самої машини. На брудній стіні неподалік хтось написав слово «Сапна». Судячи зі свіжості фарби це зробили понад тиждень тому. Якщо Хадер і помітив напис, то не показав цього.

— З наступного тижня ти займатимешся з Абдулом Гані паспортним бізнесом,— сказав Хадер. Назір завів двигун, чекаючи команди.— Гадаю, ця справа зацікавить тебе.

Автомобіль рушив з місця, Хадер усміхнувся мені, але у мене в пам’яті залишився прощальний лютий погляд Назіра. Схоже, він все-таки ненавидів мене, і раніше чи пізніше нам належало з’ясувати стосунки. Той факт, що я думав про бійку з ним, свідчив про те, наскільки самотній я був у своєму вигнанні. Назір був нижчий за мене, але нітрохи не слабший, і, мабуть, важчий. Це була б добряча бійка.

Я подумки заніс цю майбутню сутичку до графи «підлягає розгляду», узяв таксі і поїхав до Форту. Це був діловий район друкарень, офісів, складів, крамниць і підприємств з виробництва канцелярських товарів та інших виробів легкої промисловості. Будинки і вулиці Форту були найдавніші в місті. В адвокатських конторах, видавництвах та інших інституціях інтелектуальної діяльності, котрі пишалися тим, що існують тут уже багато десятиліть, збереглася старосвітська атмосфера крохмальних комірців і офіційної чемності.

Одною з організацій, що з’явилися тут останнім часом, було бюро подорожей, яким через довірених осіб володів Хадербгай, а керував Маджид Рустем. Бюро обслуговувало людей, що працювали за контрактом у країнах Перської затоки. Легально бюро займалося покупкою авіаквитків, оформленням віз, працевлаштуванням індійців за кордоном і пошуком житла для них. Нелегально ж агенти Маджида забезпечували провезення індійцями на батьківщину золотих ланцюжків, браслетів, брошок і перснів — від ста до трьохсот грамів золота на людину. Золото надходило в портові міста затоки з різних джерел. Перш за все, звісно, великі оптові партії привозили торговці, але значний відсоток становило крадене золото. Наркомани, кишенькові злодії і грабіжники з Європи і Африки продавали ювелірні вироби наркоділкам і скупникам краденого. Певна частина золота, викраденого у Франкфурті, Йоганнесбурзі чи Лондоні, через чорний ринок опинялася в країнах Перської затоки. Люди Хадербгая в Дубаї, Абу-Дабі, Бахрейні та інших країнах Перської затоки переплавляли золото на масивні браслети, ланцюги і каблучки. Індійці, що поверталися додому після закінчення контракту, за невелику плату перевозили ці вироби до Індії й передавали їх людям Хадербгая в бомбейському аеропорту.

Щороку організація Маджида використовувала для цього не менш як п’ять тисяч індійців, що уклали контракти. У разі потреби привезені вироби перероблялися, а потім їх продавали — як правило, на базарі Завері. Тільки ці операції давали річний прибуток у розмірі понад чотири мільйони американських доларів, вільних від оподаткування, завдяки чому підручні Хадера ставали заможними людьми.

Я зайшов у бюро, та Маджида не застав, були там тільки три його заступники. Коли я ознайомився з механізмом контрабанди золота, то запропонував комп’ютеризувати цей бізнес і створити базу даних, що включає всіх індійців, котрі співпрацювали з нами. Хадер схвалив цю ідею, і службовці бюро тепер переносили всі дані з паперових тек в пам’ять комп’ютерів. Я постежив за їхньою роботою, поговорив з ними, й оскільки Маджид так і не з’явився, пішов шукати його в майстерні з обробки золота.

Маджид стояв коло терезів. Побачивши мене, він усміхнувся і знову заходився біля роботи. Золоті вироби спершу зважувалися окремо, а потім партіями. Дані записувалися в загальний журнал, а також в бухгалтерську книгу продажів на базарі Завері.

Минуло всього дві години після нашої розмови з Хадербгаєм про добро і зло, і гори золотих ланцюжків та важких браслетів кустарного виробництва нагнали на мене смуток, якого я ніяк не міг позбутися. Я був радий, що Хадербгай переводить мене в гурт Абдула Гані. Жовтий диявол, що розбурхував уяву багатьох мільйонів індійців, був мені байдужим. Мені подобалося займатися разом з Халедом Ансарі валютними операціями, і я був упевнений, що сподобається працювати і з Абдулом Гані: паспорти, крім усього іншого, цікавили мене як людину, що ховається від закону. Але бачити купи золота мені було ніяково, хоч у багатьох від цього аж очі горять. Гроші майже завжди розглядаються лише як засіб досягнення тих або тих цілей, а золото для багатьох є цінністю саме