Читати книгу - "Святослав (укр.)"

– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.

– Княже! – гомоніли воєводи. – Веди воїв на брань, клич нас…

– Так, – сказав князь Святослав, – мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужі, княгині Ольги не стало, а я хочу, щоб спокійно було в Києві і щоб не стояв без князя стіл отців наших. Хочу я посадити на столі одного з своїх синів, а двох візьму з собою на Дунай, – нехай замолоду звикають до брані.

– Будь, княже Святославе, один на стіл і рать, – почулись у палаті голоси.

– Не залишай нас, княже!

– Не покидай столу отців твоїх…

Але воднораз попід стінами, на лавах, де сиділи мужі, чути було й інші голоси:

– Стіл без князя – як земля без сонця… Стій, князю, на Дунаї… Волимо княжича мати князем… Волимо Ярополка мати!

Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужів. В ім’я Русі, для щастя всіх її людей і цих, що були тут, у палаті, відступав він тепер від столу батька Ігоря. Але бачив і відчував, що не всі розуміють і зважують, що замислив князь і який важкий тягар бере він на свої плечі.

Та хіба не знав цього князь Святослав раніше? Хіба, скликаючи цю раду й підіймаючись сходами в палату, не знав він, що жде його тут, і хіба не вирішив зарані, як має діяти й робити? Ні, князь Святослав дуже давно, може, ще навіть на Дунаї, вирішив і знав, що зробить у Києві. Не знав він хіба тільки, що це станеться так швидко.

І тому зараз, у вирішальну для Русі годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:

– Я іду на Дунай, і доки не подолаю ворогів Русі, не повернусь до Києва. Бути разом на столі і вести рать – не можу, мужі… На столі батька мого я саджу сина Ярополка… Чи згодні ви на це, мужі? Що скажете, те й вся Русь скаже…

Довгу хвилину панувала тиша. Надворі вже розвиднілось, і крізь вікно лилось рожевувате проміння нового дня. В сяйві його добре було видно обличчя князя Святослава.

Трохи стомлений, блідий, тримаючись правою рукою за поручні столу, стояв він перед мужами города. Вони ж у глибокій задумі стояли, похиливши голови, перед ним.

Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собі Олега? Але ж він ще гірший від Ярополка – несміливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Ліпші мужі, купці і сли вже давно в злагоді з ним, примусять діяти на їхній розсуд.

Правда, є в князя Святослава ще один син – Володимир, але імені його київські мужі не згадували. Що Володимир – син якоїсь роби простої смердної крові?

– Буде так, як сказав ти, – перший подав голос Коснячок. – Волимо Ярополка!

– Волимо Ярополка… – прокотилось у палаті.

Десь на стіні города нічні сторожі вдарили в била – з-за Дніпра вставало сонце.

Чутка про те, що князь Святослав у Києві, докотилась до Іскоростеня, й звідти на чорних насадах припливли мужі нарочиті – сли Деревської землі. Вони привезли з собою великі дарунки, від усієї землі присягались, що вірно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обіцяли Святославу прислати воїв для нового походу.

Але в мужів нарочитих було щось на мислі, тільки підступали вони до діла обережно, здалеку.

– Ти, княже, завжди на брані, далеко, а ми сидимо в лісах і нетрях.

– Далеко до мене, але близько до Київського столу, – відповів на це князь. – Посадив я у Києві сина Ярополка, вдавайтесь до нього – дасть завжди раду.

– Заки їхати до Києва, ліпше би було ряд і суд дати на місці.

– Хто ж вам дасть ряд і суд на місці?

– Просимо дати нам князя. Адже, крім Ярополка, має князь Святослав ще двох синів.

Князь Святослав дивився на нарочитих мужів Деревської землі й намагався зрозуміти, про кого вони думають.

З далекого минулого виринули згадки про січу під Іскоростенем, – невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб піти, може, супроти Київського столу?

Але ж ні, мужі не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Ігорева. І може, справді ліпше посадити одного сина в Деревській землі, аніж ждати, що вони самі посадять свого князя…

– Даю вам сина, – сказав князь Святослав. – Кого з княжичів любо вам узяти?

Він не назвав імені сина, бо хотів почути, кого уподобали самі деревляни. Має трьох синів князь Святослав, але один із них – князь Київського столу, а ще один – син рабині Малуші.

– Волимо взяти княжича Олега, – попросили деревляни.

– Бути по цьому! – згодився Святослав.

Серце князя боліло: навіть Деревська земля не хоче мати князем сина рабині! Що ж, князь візьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем і щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрітись з ромеями на Дунаї. Зустрівся він з ромеями набагато пізніше…

У ці ж дні надвечір припливли й зупинились біля Почайни кілька лодій. Подоляни, які добре знали лодії всіх земель, одразу побачили, що лодії ті із земель верхніх. Звечоріло, коли до лодій прийшло з Гори кілька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночі ж біля лодій ще раз побували бояри – князь Святослав запрошував гостей вранці на Гору.

Як виявилось, це були нарочиті мужі землі Новгородської на чолі з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Ігорем на греків, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгороді, ставив з нею ряд.

І зараз Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочиті мужі з Новгорода до Києва і тільки в дорозі дізнались, що не стало вже княгині.

Ідучи вранці на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало і всі мужі новгородські зупинились на Воздихальниці, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилі княгині.

Потім вони поважно, по два в ряд, у багатому одязі, у гостроверхих чорних шапках, із золотими чепами на грудях, з посохами в руках, пройшли через розчинені навстіж ворота, попрямували двором, недалеко від требища завернули ліворуч і зайшли до терема княжого.

Зустрів гостей князь Святослав з