Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Мушу признатися, що не зовсім розумію вас, — сказав Грейм.

— Ну, звісно, я не зважуся сказати, що він рівний Лінкольнові величчю, — відразу поправилась вона. — Дік теж по-своєму великий, але річ не в тому. Вони подібні своєю цілковитою гармонійністю й нормальністю, браком особливого блиску в чомусь зокрема. Ось у мені є щось від генія. Бо я, бачте, багато дечого роблю, сама не знаючи як. Роблю — і квит. Отакі й мої успіхи в музиці. Або стрибки у воду. Хоч ви мене вбийте, я б не зуміла пояснити вам, як я виконую стрибок «ластівкою» чи сальто на півтора оберти.

А Дік навпаки — не може нічого зробити, поки не з’ясує виразно, як він його робитиме. Він усе робить зваживши й спланувавши. Він диво взагалі, диво з усіх боків — саме тим, що не може здивувати нічим зокрема. О, я його знаю. Він ніколи не бував чемпіоном, не ставив рекордів ні в якому виді спорту; але й посередністю не був у жодному. І так само в розумовому житті. Він — немов рівно скований ланцюг. У ньому нема ні міцніших ланок, ні слабкіших.

— А я, боюся, дужче схожий на вас, — сказав Грейм, — на оту звичайнішу, нижчу істоту — генія. Бо я часом також можу блиснути, зробити щось зовсім несвідомо. І ладен часом упасти на коліна перед таємницею.

— А Дік ненавидить таємниці — чи принаймні так здається. Йому мало знати, як — він ще вічно докопується, чому саме. Таємниця для нього — завжди виклик. Вона його дратує, як червона хустка бугая. Йому хочеться відразу здерти з неї всі покриви, проникнути до її серцевини, щоб знати, як і чому — а тоді це буде вже не таємниця, а узагальнення, науково витлумачений факт.

Багато що з тієї драми, яка наростала у Великому Будинку, лишалося приховане від кожного з трьох її учасників. Грейм не знав, як відчайдушно Пола чіпляється серцем за чоловіка, а той, страшенно заклопотаний безліччю своїх планів та проектів, чимдалі рідше показувався серед гостей. До обіду він з’являвся щодня, але рідко коли виїздив з ними вдень на прогулянки. З того, скільки довгих шифрованих телеграм надходить із Мексіки, Пола здогадувалася, що на Врожайному нові труднощі. Раз у раз до Великого Будинку в поспіху, іноді в найнесподіваніший час приїздили порадитися з Діком агенти та посланці чужоземних підприємців у Мексіці. Дік скаржився Полі, що вони не дають йому вгору глянути, але ні разу й не натякнув, про що йдеться.

— Коли вже в тебе буде вільна хвилька! — зітхнула вона, горнучись до нього одного ранку, коли їй пощастило об одинадцятій годині застати його на самоті. Щоправда, Дік саме диктував на фонограф якогось листа, і вона йому перебила; а зітхнула вона, почувши, як остережливо кахикнув Бонбрайт, що зайшов до кабінету зі жмутом нових телеграм у руці,— Давай я тебе сьогодні покатаю в колясці Дженджиком і Чепчиком, тільки щоб ми вдвох і більш нікого, — попросила вона.

Дік похитав головою й усміхнувся.

— Сьогодні ти застанеш у їдальні химерну компанію, — пояснив він. — Цього більше нікому не треба знати, але тобі я скажу.

Бонбрайт скромно відвернувся до картотек, ніби щось там шукаючи, а Дік провадив стишеним голосом:

— Нафтовики з Тампіко[129]. Сам президент товариства «Насіско» Семюелс і Вансгаар, один з таємних верховодів компанії Пірсона-Брукса, той самий, що облагодив купівлю Східно-Узбережної та Тіуансько-Центральної залізниць, коли вони хотіли зіпхати «Насіско» з дороги; далі Метюсон, генеральний американський представник Пальмерсто-нів — пам’ятаєш, тієї англійської фірми, що так дуже була підкопувалась під «Насіско» й Пірсона-Брукса; ну, і ще дехто. З цього можна збагнути, що там, у Мексіці, заварюється, коли вже така зграя покинула гризтись і збивається в гурт.

Розумієш, їхнє діло нафта, а моє — золоті копальні, але я теж маю там якусь силу, то вони й хочуть, щоб я пристав до спілки. Там справді наспівають серйозні події, і нам доведеться держатись купи й щось робити — або ж вилетіти з Мексіки. По правді признатись, три роки тому, як почалась там колотнеча, я перший до них із цим набивався, але вони мене відштовхнули, то я заривсь у свою нору та й діждався, що самі прибігли.

Хоч Дік приголубив її, назвав своєю любою крихіткою, однак вона помітила нетерплячий погляд, кинутий скоса на фонограф із недописаним листом.

— Отже, сьогоднішній день я мушу віддати їм, — докінчив він і пригорнув Полу міцніше, ніби даючи тим узнаки, що вже час їй іти. — Вони не можуть чекати. І обідати ніхто з них не зостанеться.

Пола схопилася з його колін і випручалася з обіймів якось незвичайно рвучко і стала перед ним, випростана; очі їй блищали, щоки поблідли, обличчя світилось рішучістю, немов вона збиралася сказати йому щось безмірно важливе. Та враз тихо дзеленькнув телефон на столі, і Дік простяг руку до нього.

Пола понурила голову, нечутно зітхнула і рушила до дверей; Бонбрайт відразу підступив до столу з телеграмами, а Дік уже говорив у трубку:

— Ні. Ні в якому разі. Він мусить викрутитись, а то я з нього випущу дух. Обіцянки — то, звісно, тринди-ринди. Якби тільки в них річ, то що б ми могли вдіяти? Але в мене с ще кілька вельми цікавих листів, про них він забув… Так, гак, вистачить для будь-якого суду. Я вам сьогодні о п’ятій усю теку пришлю до контори. І перекажіть йому від мене, що як він знов спробує свої фиглі, я його впень зруйную. Сам відкрию пароплавство, буду конкурувати, і за рік усі його судна з молотка підуть… Так… Алло! Ви ще слухаєте?., і поцікавтеся тим ділом, що я казав. Я майже певен, що в Межиштатній комерційній палаті на нього є вже дві справи…

Ані Грейм, ані навіть Пола й гадки не мали, що Дік — спостережливий, розумний Дік, який умів передбачати й передчувати, з майже невловних проблисків та відтінків виводити проникливі висновки й здогади, дуже часто підтверджувані дальшими подіями, — уже відчував те, що не сталося ще, але могло статися. Він не чув коротких і значущих Полиних слів біля конов’язу, і не бачив, як Грейм у галереї, підвівши раптом голову, зустрів її допитливий погляд. Він не чув нічого, бачив дуже мало, але відчував багато; і навіть раніше за Полу він невиразно