Читати книгу - "Велика історія України"

селян у межах Литовсько-Української Держави, але в ньому вже куди менше залишків старо-українського устрою, зате збільшені панщизняні повинности селян. В XV ст. панщина ще не переходила 14 робочих днів на рік, хоча селяни мали обовязок, на кожен заклик робити «скільки пан схоче й скільки буде треба»; та вже в XVI ст. обовязує панщина в два дні на тиждень, а тут і там, пани вже починають вимагати щоденної роботи в свою користь… В міру, як росла панщина, змагалося й невдоволення селян. Воно пробує протестувати й оборонятися перед панськими затіями. Зразу нарізио, заєдно відкликуючись до «королівської ласки й справедливости», згодом селянські рухи стають масовими, а навіть постійними, виливаючись у форми т. зв. «опришківства». В XVII ст. вони доходять до найбільшого напруження в добу Хмельниччини.

З прилученням східньо-українських земель до Польщі, поділено їх теж на воєвідства: Брацлавське, Київське та Волинське. Подібно, як на Західній Україні, так і тут утворено для шляхти соймики, але не переведено повного зрівнання устроєвих установ з польськими. Брацлавщина, Київщина й Волинь затримали т. зв. Литовський Статут у парі з українською мовою в судових актах та адміністрації. Найвищою судовою установою тих земель був т. зв. «трибунал» у Луцьку, в 1583 р. перенесений до Люблина; засідали в ньому, як судді, шляхотські депутати, по 4-5 з кожного воєвідства.

Кольонізація

В пору переходу східньо-українських земель під Польщу, найгустіще залюднена й найкраще загосподарена була Волинь. Весь простір краю був у руках приблизно 250 родів дідичів-землевласників, що між ними князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторийські й інші, володіли безмежними маєтками-лятифундіями, яким не було пари в корінній Польщі.

Дещо слабше була заселена й загосподарена північна Київщина, спустошена татарським лихоліттям в XV ст. Населення втримувалося тільки довкола укріплених городів, що й були осередками культури й цивілізації, торговлі та промислу. Київ насторожився в литовську добу велитенеьким замком на горі Киселівці й під його охороною розвелося торговельно-промислове життя на Київо-Подолі, що був захистом для цілої низки чужоземних, купецьких кольоній. Укріпленими були в той час такі місцевости Київщини, як Чорнобиль, Мозир, Овруч, Житомир на півночі й Канів та Черкаси на півдні.

Прилучена до Київщини давня Переяславщина, почала за литовських часів підійматися з румовищ Батієвого розгрому й ожила кольонізаційним рухом по річку Самару на півдні й по Сулу на сході. Але розгром орд Менглі-Гірея в 1482 р. замінив ту частину України в нову пустиню. Багата, плодовита земля Переяславщини, перемінилася в «дикі поля», що замкнені для культури й господарства, стали тереном т. зв. «уходництва». Сміливіші люди з цьогобічного Подніпрівя, почали запускатися, «уходити» в глибину «диких піль» на полювання (т. зв. «боброві гони») риболовлю й для бортництва, тобто вибирання меду з «бортей», диких вулиїв. по лісах. Такі виправи, що чим далі множаться й набірають масового характеру, були зразу, такби сказати, «сезоновим» явищем. Людність ішла «на уходи» весною й літом, а Верталася з добичею свого дикого господарства під зиму. Користали з цього старости прикордонних городів, що відбирали від уходників частину добичі, як, податок. Сміливіші «уходники», навкучивши собі старостинські податки й призвичаївшися до тяжкого й небезпечного життя в степу, пробували там осісти. Для цього вони мусіли організуватися в більші, добре узброєні й на все готові громади. В слід за ними посунула хвиля, зорганізованої державою, кольонізації. Польські королі починають роздаровувати шляхті великі простори «диких піль», що на них виростають нові села й укріплені городи. Так приміром канівський і черкаський староста князь Олександр Вишневецький, захопивши майже третину пізнішої Полтавщини, вже наприкінці XVI ст., будує тут цілу низку українських городів, як Лубні, Ромни, Пирятин й Прилуки, а довкола них насаджує сотні сіл й тисячі хуторів. Неймовірна плодовитість землі в парі з помітними «свободами», тобто звільненням від панщизняних обовязків на 20-40 літ, заманюють сюди селянство західньо-українських земель; воно опановує дикий степ і насаджує на ньому хліборобську культуру.

Становище української церкви

Україна перейняла христіянство з Царгороду. Царгородському патріярхатові підлягала митрополія «всеї Руси» в Києві. Царгород використовував своє становище в той спосіб, що накидав Україні митрополитів неукраїнського; переважно грецького походження, а це мало свій вплив не тільки на церковні, але й політичні справи України. Змагання князів Ярослава Мудрого, Ізяслава Мстиславича та Данила Романовича, до звільнення київської митрополії від царгородських ставлеників, були замало енергійні й несистематичні. Тимто, аж до упадку Української Держави, київська митрополія не переставала бути політичною амбасадою Царгороду на Україні. Рівночасно з занепадом Київа й першою татарською навалою, київська митрополія тратить свою повагу й виконавчу силу. Вже, поставлений королем Данилом, київський митрополит, поглядає тужним оком на Суздальщину, більше всього цікавиться північно-руськими єпархіями й тут, на Суздальщині, вмірає (1281 р.). Його слідами йде його наслідник грек Максим, що в 1299 р. таки переноситься до суздальського Володимира над Клязмою й резидує тут, не кидаючи титулу «київського» митрополита.

У відповідь на це створено українську митрополію в Галичі (1303), але по смерти першого галицького митрополита Ніфонта, його наслідник Петро Ратенський, як «митрополит всеї Руси» перенісся до Москви. Замісць нього обрано галицьким митрополитом грека Теогноста, але і цей не задоволився галицькою митрополією, а обеднавши в, своїх руках київську й московську, теж потягся на північ. В 1347 р. уже по розвалі Галицько-Володимирської Держави, Москва добилася формального скасування галицької митрополії. В 1371 р. відновив її польський король Казимир, але не на довго. Під кінець XIV ст. вона перестала існувати.

Не вдалося втримати окремої української митрополії і в Литовсько-Українській Державі. Ще великий князь Ольгерд виміг на царгородському патріярхові висвячення на київську митрополію болгарина Кипріяна Цамвлака, але й він, побувши якийсь час на Україні, переїхав до Москви, як тільки там спорожнів митрополичий престіл. За князя Витовта собор українських і білоруських владик, скликаний в 1415 р. до Новгородка, обрав українським митрополитом Григорія Цамвлака, але це не перешкодило московському митрополитові титулуватися митрополитом «всеї Руси» й встрявати в українсько-білоруські, церковні справи. Щойно, коли черговий київський митрополит Ізидор (1436-1458) перейшов на унію (1439) наступив розріз поміж київською та московською митрополією. В 1458 р. з висвяченням на київського митрополита грека Григорія, привернено київській митрополії давню незалежність від царгородського патріярха. З того теж часу дійсна залежність київської митрополії від царгородського патріярхату перемінюється у формальність. Патріярх тільки «благословить» митрополитів, що їх обірають «князі й пани грецького закону», а затверджує король. З XVI ст. починаючи, титулують себе українські митрополити, «київськими, галицькими й всеї Руси». Зразу резидують у Вільні й Києві напереміну,