Читати книгу - "Яр"

І водночас млоїлося на душі, бо з того дня, «ноль четвертого сьомого», життя моє мусило ввійти в зовсім інше річище.

У госпчастині, яку Афіноґен називав «хожчастью», я знайшов собі ще не ношені костюми з топкого сукна, м'які офіцерські чоботи й пілотку. Усе прийшлось, мов на мене шите, але я скинув форму й загорнув її в пакунок. Ще треба було звикнути й до цієї форми, і до самої ідеї.

— А теперь пошли. Я представлю вас коменданту, — сказав мій новий шеф, і ми пішли в будинок навпроти.

Біля ґанку стояв той самий вартовий, що й позавчора. Я запам'ятав його — з великим вислим носом і глибоким рубцем через усю ліву щоку.

— Этот пан — со мной, со мной! — тицьнув кілька разів себе й мене в груди Афіноґен, і вартовий пустив нас до середини.

Коменданта ми побачили не зразу — до нього стояло четверо німців. Нарешті дійшла й наша черга. Франц Енґель виявився досить молодим капітаном вермахту. Це був стрункий і кремезний шатен, який носив окуляри в блискучій золотій оправі й залізний хрест біля коміра. Такі хвацькі офіцери траплялися в тилу досить рідко, наш новий комендант або мав неабиякі зв'язки, або ж був непридатний до стройової служби.

Вислухавши Афіноґена, він подивився на мене крізь окуляри й тільки й запитав?

— Чому не в формі?

— Будет, будет, гер гауптман! Уже выдана.

Перекладав знайомий мені з позавчора жучкуватий чоловік.

У коридорі ми зустрілися ще з одним знайомим — лейтенантом, який мене позавчора допитував. Він був у кашкеті, не впізнав мене, а може, тільки вдав, що не впізнає.

Я забрав у Афіноґена пакунок з новою вдяганкою й пішов додому. Досі все здавалося легким і визначеним, я цілий день ходив, бачився з різними людьми й навіть намагався жартувати з Олегом Поповичем і своїм новим шефом. А тепер раптом замисливсь. Батько з матір'ю сиділи в хаті, і я пішов до своєї «майстерні». Як же воно тепер буде? Отак собі поліцай, заступник начальника — та й годі? А що ж далі?

Мене всі намовляли йти до поліції, усі, з усіх боків. А як на це подивиться, скажімо, Оленка? Тоді їй не подобалося навіть що я працюю у школі. Що ж вона скаже, побачивши мене в чорній сукняній формі офіцера української поліції? Останніми днями бракло часу й сил навіть подумати про неї, а сьогодні Оленка знову стала реальністю.

Я сидів, смалив цигарку за цигаркою, і думав про неї. Коли б Оленка все знала, вона б зрозуміла мене. А чи зможу я їй пояснити причину своєї поведінки?

Так сушачи собі голову, я пролежав на тапчані до надвечір'я. Мене ніхто не турбував, навіть до комори не рипалися. Та раптом двері відчинилися і на порозі стала Марія. Коли вона повернулася з роботи — я не чув, мені було не до того, тепер же Марія стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене згори вниз.

— Шо то таке в клунку? — поспитала вона, не міняючи пози й не здоровкаючись, хоча ми з нею сьогодні не бачилися.

— Якщо знаєш — навіщо питаєш? — озвався я.

Вона ще довго стояла в дверях, тоді проказала таке, що я аж здригнувся:

— Ну й собака ж із тебе виріс!

І пішла, стріпнувши головою, до хати. Згодом знову рипнули хатні двері й вийшов батько. Помулявшись хвилинку, він спитав:

— Шо, дерехторе, кае Марія, ти в поліцію записався? Чи мо', бреше?

— Яке її діло, куди я записався! — не втерпів я. — Я ж у неї не питаю, що вона робить і з ким, то хай не втручається й у моє життя. У самого є голова на в'язах.

Це було вже нечесно з мого боку — зводити рахунки з сестрою в такий спосіб, але ніхто не спробував мене зрозуміти, лише звинувачували.

— Голова то на в'язіх, а чи в голові... га, дерехторе?

Батькова шпилька геть доконала мене. Я ввійшов до хати, взяв зі столу шмат холодної мамалиги й подався на вулицю. Мамалига дерла горлянку, я давився й ковтав, тоді, не доївши, пошпурив у чийсь город. Почало смеркати, я звернув до центру й заспішив. Хай йому все на світі, навіщо ото психувати? Люди ніколи не розуміли одне одного, і коли б у кожному випадку сварилися, була б суцільна жабомишодраківка.

Це слово трохи розважило мене, я дістав кисет, зупинився й скрутив цигарку. Ми з Оленкою вже стільки не бачились, а за цей час відбулося багато подій, які стосувалися нас обох — прямо й безпосередньо. Я лапнув по кишенях, добув запальничку, але вона не горіла — кінчився бензин. Мені страшенно захотілося палити. Я озирнувся на всі боки й коло собору вгледів червоний вогник чиєїсь цигарки.

Я подався туди й ще за кілька кроків гукнув:

— Можна вас?

— Вас? — почувся голос у відповідь, і людина стала.

Я підійшов упритул:

— Припалити.

І впізнав німця Макса.

Він теж упізнав мене, і ми дивилися один одному в обличчя. Нас поділяла нужденна відстань у якихось півметра, докруж панувала тиша й темрява, містечко наче вимерло. У мене дрібно тремтіли пальці, я не бачив їх, але знав, що це так, і насилу вгамувався.

— Добрий вечір, Максе! — змобілізувавшись, кинув я. — Шпацеруєш?

Він був абсолютно беззбройним, навіть всюдисущого багнета при боці