Читати книгу - "Малюк Цахес"

Коли я навчився краще тримати перо й не замащувати лапки чорнилом, стиль мій, звичайно, теж став чистіший, приємніший, прозоріший, я переважно брав собі за взірець поетичні альманахи, компонував милі віршики і взагалі дуже швидко став тим люб'язним, симпатичним добродієм, яким лишився й досі. Я вже тоді був мало не створив героїчну поему в двадцяти чотирьох піснях, але як я її докінчив, вийшло щось трохи не те. Хай Тассо[109] й Аріосто[110] подякують за це в могилі господові богові, бо якби з-під моїх пазурів справді випурхнула героїчна поема, їх би ніхто більше ніколи не читав.

А тепер я переходжу до…

(А. м.) щоб ти краще все зрозумів, ласкавий читачу, треба тобі чітко і ясно розповісти, що й до чого.

Кожному, хто хоч раз зупинявся в заїзді чарівного містечка Зіггартсвайлера, відразу ж траплялось почути про князя Іренея. Скажімо, якщо гість замовляв у господаря заїзду форель, яку в тій місцевості чудово готують, той напевне відповідав йому:

– Слушно, добродію! Наш вельможний князь теж залюбки їсть форель, і я можу приготувати вам цю смачну рибу саме так, як її готують при дворі.

Але з найновіших географій, карт і статистичних відомостей освічений мандрівник дізнавався лише, що містечко Зіггартсвайлер разом із Гаєрштайном і всіма околицями давно вже стало частиною великого герцогства, через яке той мандрівник саме проїздив; тож він напевне неабияк дивувався, виявивши там вельможного князя і його двір. А справа ось у чому. Князь Іреней справді володарював колись у невеличкому симпатичному князівстві недалеко від Зіггартсвайлера, а оскільки він з допомогою доброї підзорної труби міг з бельведера свого замку в містечку, що стало його резиденцією, оглянути всі свої володіння, то ніколи не спускав з ока своїх любих підданців, знав і про всі радощі, і про всі прикрощі своєї країни. Будь-якої хвилини він міг довідатись, чи вродила в Петера пшениця у найдальшому кінці його володінь, і з таким самим успіхом подивитися, чи не ледачаться Ганс і Кунц доглядати свої виноградники. Кажуть, що князь Іреней згубив своє князівство, коли, гуляючи, перейшов кордон сусідньої держави, – воно в нього просто випало з кишені. Хтозна, правда це чи ні, відомо тільки напевне, що в новому, значно доповненому виданні опису того сусіднього герцогства до його території долучені й дораховані володіння князя Іренея. Звільнений від тягаря керування князівством, він отримував з прибутків від колишніх своїх володінь досить щедру винагороду, яку йому й належало проїдати в чарівному Зіггартсвайлері.

Крім тієї невеличкої країни, князь Іреней мав ще чималу суму готівкою, яку йому лишили неторканою, і таким чином він раптом з дрібного володаря обернувся в поважну приватну особу, що могла на свій смак і уподобання влаштовувати своє життя.

Князь Іреней мав славу високовченого володаря, аматора наук і мистецтв. До цього ще треба додати, що тягар керування князівством часто здавався йому прикрим і обридливим, казали навіть, начебто він колись був висловив у приємній віршованій формі романтичне бажання жити в ідилічній самотині, procul negotiis,[111] над струмком, який жебонітиме під вікнами, в маленькому будиночку серед хатніх тварин, отже, слід було сподіватися, що тепер він, забувши про своє князювання, влаштує в себе домашній затишок, що не важко зробити заможній, незалежній приватній особі. Та ба, вийшло зовсім інакше!

Можливо, на любов сильних світу цього до мистецтва й науки треба дивитися як на складову частину власне двірського життя. Звичаї вимагають, щоб вони мали картини й слухали музику, і було б прикро, якби придворний палітурник бив байдики, а не оправляв безперестанку в шкіру з золотим тисненням останні новинки літератури. Та якщо ця любов – справді складова частина двірського життя, то вона має минутися разом з ним, і той, хто втратив трон чи принаймні стільчик володаря, на якому звик сидіти, не повинен був би дбайливо плекати в собі далі це почуття.

Князь Іреней зберіг і те, й те: і двірське життя, і любов до мистецтва й науки, – перенісши в життя приємний сон, у якому діяли і він сам зі своїм оточенням, і весь Зіггартсвайлер.

Він поводився так, наче й досі залишився при владі, зберіг весь свій двір – канцлера, фінансову колегію і т. д. і т. д., нагороджував своїх колишніх підданців придворними орденами, влаштовував урочисті прийоми, бали, на яких здебільшого бувало від дванадцяти до п'ятнадцяти осіб, проте етикету дотримувались тут суворіше, ніж при великих дворах, а мешканці містечка були люди добродушні й погоджувались, що фальшивий блиск того примарного двору додає їм слави і шани. Таким чином, щиросерді зіггартсвайлерці величали князя Іренея своїм ласкавим володарем, ілюмінували місто в дні іменин цієї князівської родини і взагалі залюбки жертвували собою, щоб потішити двір, як афіняни в шекспірівському «Сні літньої ночі».

Правда, ніхто б не заперечив, що князь грає свою роль ефектно, з пафосом і вміє передати той пафос своєму оточенню. Скажімо, до зіггартсвайлерського клубу приходить член фінансової комісії князя, похмурий, замислений, мовчазний. Чоло його захмарене, він глибоко поринає в свої думки, а коли хтось озветься до нього, здригається, наче прокинувся