Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Дарт Вейдер! — ахнув Норильцєв. — Я ж казав: його витівки! І звідки…

Закінчити фразу він не встиг, бо був кинутий вздовж стінки рубки карколомним віражем, якого заклала Такаманохара.

— Тримайтеся!!! — вивертала вона себе криком. — Всі тримайтеся! Капітане, капітане: напад на «Софію»! Напад!!!

Ти чуєш?.. Електратор таки дістав нас. Особисто. Всі тримайтеся, а я скинути його з обшивки спробую!

Зоребор відчув, як апарат під прямим кутом накренився на ребро і буквально покотився по орбіті. Певною мірою, не дивлячись на відсутність навколо тарілки ані верху, ані низу, відчуття було саме таким.

Виявляючи дива акробатики і намагаючись не думати про те, що зараз відбувається в шлюзовій камері, Ігор дістався таки до свого крісла. П‘явка на екрані залишалася на своєму місці.

— Соню! — вгвинтився голос Норильцєва поміж двома завиваннями сирен. — Соню, ця планета додекаедрна, вона атмосферу має чи ні? Що прилади кажуть?

— Здається, має. Здається, нормальної щільності. І складу.

— Так якого біса! Вниз, вниз давайте! Тут ми цьому дурневі нічого не зробимо. Повітрям його треба, повітрям розпеченим! Згорить, лахудро, звалиться, нікуди не дінеться!

Швидкість перебігу подій здалася Соньці настільки великою, що її мозок, врешті решт, розпочав відмовлятися сприймати оточуючу реальність. Будь-яка думка просто не могла пробитися крізь її неймовірність. Лискучий космос… планета-додекаедр… труп на орбіті (невже й дійсно донька Кременчука?!?)… Дарт Вейдер от звідкілясь узявся. А, може… Може це в неї свідомість агонізує перед остаточним зникненням опісля вибуху Зорі Смерті?

— Сідаємо, Соню! Вни-и-и-из!!!

— И-и-и-и… — вили сирени. — І-і-і-ігре, що відбувається, що? Я боюсь, І-і-і-ігре!

Лише Кременчук мовчить. А це що?.. Дзижчання якесь.

Здається, переборки опускаються, ізолюючи приміщення «Софії» одне від одного. Боже, що там в шлюзовій камері коїться! І Сонька, примруживши очі, вивернула траєкторію апарата, кидаючи його назустріч лискучому байдужепласкому простору.

— И-и-и-и-и… Клац-клац…

— Це що таке?..

— Замки перегородок-відсікачів почали спрацьовувати.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю!.. Тримайся, Ігорю, тримайся! Капітане, як ти там? Капітане?!

З шлюзової камери — ані чичирк. На екранах зовнішнього огляду Дарт Вейдер по-щурячому водив головою з боку в бік, щось роблячи з обшивкою своїм лазерним мечем.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — раптом просичало крізь гармидер і блимання аварійного освітлення: електратор явно щось намагався сказати. Чи казав?

Обшивка „Софії” теж розпочала світитися, явно розпалюючись від тертя об атмосферу. Його Нескінченність по особливому рвучко крутнув лазерним мечем і добрячий шмат металу майнув назад, миттєво зникнувши в розпеченому повітрі.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ…

— Ах ти, виродку! — Сонька так прямовисно кинула апарат вниз, що Ігорю здалося, наче в нього серце через горлянку вистрибнуло.

— Гур-р-р… — загуркотіло щось вдалечині і другий шмат обшивки зник з поля зору.

— Сніжано, Сніжанко! — вибухнула зненацька криком шлюзова камера. — Ні-і-і-і!!! Не дозволю в другий раз, не дозволю! — І-і-і-і… гур-р-р… ш-ш-ш-щ-щ… „Софію” кидало спочатку в боки, а потім — вгору й вниз, немовбито вона полетіла наче камінь, що стрибає по величезних хвилях.

— Давай, Соню, давай! Скидай цього електрика!

— На прилади дивись, на прилади!.. Скільки там до поверхні? Щоб не гробанутися нам усім…

— Не бачу, їй-бо не бачу, Соню! Щось нове, нове відбувається!!!

Тільки зараз до Такаманохари дійшло, що навколишній світ якось дивно тьмяніє в її очах. Більше… більше… ще більше… Поштовхи „Софії” в цьому бляклому світі набували якогось ватяного характеру. Чи це лише здавалося змученому мозку дівчини? Але ось і звуки навколишні стало чутно, мов крізь стіну товстелезну. Що це там Зоребор кричати намагається? І Сонька гранично напружила слух.

— Обережніше-е-е-е! — розчула. — Земля, Соню, земля-яя-я!!! І лише по тому крізь незрозумілу темряву Такаманохара таки роздивилась неясне мерехтіння на головному екрані. А потім стрімкі, неясні картинки. Наче вони на величезній швидкості на здибленим льодовиком неслися. Під час полярної ночі. Хот?!?

Тобто, може й дійсно — над льодовиком? Он як скалки різні в усі боки полетіли! А „Софія”, коротко зревівши від несподіваного удару, кинулася праворуч, на інший ропак, трощачи його вщент і зариваючись ледь не по маківку в срібні уламки.

Але Сонька цього вже не бачила. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати її мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди?! І це було останнім, про що встигла подумати Такаманохара перед тим, як її жбурнуло в цей самий морок просто з жорсткого капітанського крісла.

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Соньку лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Дівчина застогнала, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозуміла, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над нею та скособоченою „Софією”.

Повітря було прохолодне, але на диво не зимне. А грані торосів — гладенькими до дзеркальності. В них і відображувалась Такманохара, що безтямними очима втупилась в навколишній краєвид, лежачи горілиць на іскристих скалках колючого скла. А Богдан, що, вже прийшовши до тями, прикривав собою чиєсь крихке тіло. І навіть Ігор з Нксою відображувались, що як впали метрів за десять від Такаманохари, так і лежали нерухомо, не виявляючи жодних ознак життя.

Над усім цим нависав порубцьований борт „Софії”. Як вони втрапили сюди? Звідки?!

В очах перекочувалися мільярди малесеньких кульок, що складувалися в зримі образи. І це всесвітнє перекочування своїм