Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ді… ти… випу… ть… їх… але… не її.
Він зрозумів. Глянув углиб коридору, де помирав останній солдат. До найближчих дверей було десять кроків. Намагався звестися, але безсилля, що сковувало низ його тіла, не хотіло відпускати його з обіймів. Він зціпив зуби та поповз.
* * *
Вона відчула, що відбулося за дверима в ту мить, коли картини в її голові вибухнули всіма барвами. Хотіли звільнитися, а одна була зовсім згори. Вона підхопилася з матраца, олійна лампа вдарила об підлогу. Вогонь затанцював на каменях, лизнув крайок її сорочки та згас. Неважливо, світло їй було непотрібне. У три кроки опинилася під стіною і кількома різкими рухами поєднала плями та риски в Образ.
* * *
Дівчина м’яко зітхнула: глибоко, трохи судомно. Глянула на нього з дивною гримасою, в якій приховувалася як напруга, так і очікування.
— Почалося.
Простягнула руку й торкнулася муру.
— Можеш заплющити очі, — зробила крок уперед і потягнула його слідом.
Він прикрив повіки й пішов за нею. Не знав, чого очікувати, але перехід застав його зненацька. Це було так, мов він пробився крізь тонку, тоншу за волос, верству льоду і раптом увійшов до задушливого приміщення, де пахло горілим та вологою. Звідкись долинав брязкіт зброї та крики.
Його товаришка з дивним, майже співчутливим виразом на обличчі, стояла перед дівчиною, ніби її ровесницею.
— Ти підросла, — сказала тихо. — Ти підросла, Неалло. Названа Неаллою шарпнулася, наче її ім’я, промовлене м’яким голосом, було обухом сокири, яким вона отримала удар в обличчя. Зблідла, захарчала, на крок відступила. Те, що з’явилося в її очах… було більшим за здивування, розпач, біль, любов та ненависть. Мимоволі, слухняний присязі, він став між ними.
— Ні, — дихання Малої Кани залоскотало його потилицю. — Вона цього не зробить. Має розуміти, що в тому була її вина. Це вона затримала мене в селі, коли я хотіла піти собі, це вона наполягала… просила, щоб я щось зробила, коли прийшли оґн’келл. Якби не вона, всі залишилися б живими. Правда?
Він бачив, як обличчя дівчини від цих слів кривиться, тріскається, відкриваючи беззбройний вираз дитини. Знав, йому не треба було цього бачити, що в очах його приятельки знову з’явилося щось чуже. Жорстокість цих слів, які вона промовила своїм легким тоном, мала свій власний гіркий присмак.
— Коли я втекла із в’язниці, то потрапила до сараю поблизу її села, — продовжувала, незважаючи на те, що було в очах дівчини. — Вона опікувалася мною, давала їсти, принесла старі лахи, щоб я вдягнулася. Але коли я хотіла піти, відчуваючи, що погоня наближається, вона вмовила мене, щоб я залишилася ще на трохи. Егоїстична потреба малої дівчинки, яка хотіла мати власну велику ляльку для забави. А потім ловці напали на її село й вибили всіх до ноги…
Вона замовкла, галас у коридорі вибухнув із подвоєною силою. У голосах людей, двох осіб, як він оцінив за мить, не було нічого, крім відчаю. Лютий брязкіт клинків на мить заглушив усе, аби закінчитися дзвоном сталі об камінь та високим, розпачливим криком. Хтось саме помирав.
— Я маю піти порозмовляти з нашим гостем.
Вона спокійно підійшла до виходу й махнула долонею. Двері репнули й випали з одвірка, повиснувши на одній завісі.
— Найкращий спосіб заявити про свою появу, — пробурмотіла вона. — Будь напоготові.
Вийшла в коридор.
* * *
Потвори були все ближче, підходили до сараю з усіх боків, оточували його, але поки що не атакували. Ґверн, Алавен та Йогана тулилися в кутку сараю, витріщаючись на Канайонесс. Дівчина не звертала на них уваги, лише бігала під стінами, визираючи то в одну, то в іншу шпарину та випльовуючи із себе лайку, немов та була стрілами, що мають вражати невидимого супротивника.
В її очах палало безумство.
— Прийшли, прийшли, прийшли. І що тепер? Що тепер?! Клітка! Клітка! Чи яма? Ні, ні, ні. Яма вже була. Прийшли! Прийшли! Заберуть тебе, заберуть тебе, заберуть тебе! А може, ні, вони не знають, де ти є. Може, не знайдуть? Дурепа! Дурепа! Будуть шукати! Скористайся Силою, і зваляться тобі на голову разом із сараєм, — вона вибухнула божевільним сміхом, від якого по спинах усіх присутніх поповзли сироти. — Вона знала! Говорила, що хоче піти. Навіщо, навіщо, навіщо її затримали? Тепер помруть, помруть, помруть!
Неалла не витримала, підскочила до неї, схопила за плечі.
— Що ти говориш?! Канайонесс, що ти говориш?! Чому ми помремо? Що відбувається?
Вони зустрілися поглядом, дівчина скрикнула й відпустила ту істоту. Там, усередині зіниць, не було її подруги, старшої сестри, повірниці. Лише щось лускувате та слизьке. Канайонесс зникла.
— Я ж казала, що я повинна піти, — посмішка, якою вона обдарувала дівчинку, лякала більше, ніж божевільний погляд. — Я говорила, що вони прийдуть по мене. Ти не слухала, і тепер ви всі загинете. Ви, я — ні, мені вони не дозволять померти. Хочеш помінятися?
У цю мить земля затремтіла, і знадвору засяяло чорне сонце. Так вона це відчула, незважаючи на товстезні дошки сараю: чорне сяйво, на яке не можна дивитися, бо воно випалить тобі очі. Вони почули крики та брязкіт зброї.
Канайонесс миттєво підскочила до стіни, припала до найбільшої шпарини.
— Ваххоле-тре! Але звідки? Тут? Звідки? Чародій, сильний. І солдати. Помирають. Швидко в… — сяйво цього разу було вдвічі потужніше, ніж минулого разу. На стіні сараю затанцювали смуги темного світла, але дівчина й на мить не відвела очей від щілини. — Ні, вони прийшли сюди не за тобою, вони потрапили в пастку. Але дають час, час, хвилини, вони не прийдуть, зараз, коли відчують, що ти тягнешся по Силу. Не прийдуть, поки їх не вб’ють. Думай, думай, роздери, зліпи, зміни.
Вона розвернулася в бік трійці дітей. Її очі були страшні.
— Ні-і-і-і!!! — Неалла стрибнула до неї, в цю мить більше перелякана поведінкою приятельки, ніж кошмаром, який панував знадвору. — Канайонесс, прошу тебе, ні!
Не знала, про що просить і перед чим намагається всіх їх захистити, але все одно розставила руки, а коли Канайонесс зробила до неї крок — заплющила очі.
На мить увесь її світ завмер в очікуванні удару.
Потім щось м’яко, пестливо торкнулося її щоки.
— Неалло… — голос, цей голос! — Неалло, я мушу…
Вона розплющила очі. Щось лускувате, гадяче зникло, але приятелька, майже старша сестра, дивилася на неї так, що серце мало не порвалося. Стільки смутку.
— Ви всі помрете, оті солдати і ви тут. Але не я, мене вони заберуть із собою. Я мушу втекти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.