Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

деформацією простору, що чигає всередині його життя, латентний, як спадкова хвороба. Гурт лікарів у масках на все обличчя — видно самі очі, збляклі й дорослі, синхронно йдуть проходом, де лежить Рузвельт. Несуть лискучі чорні валізки, під чорною шкірою дзенькає метал, наче щось промовляє, наче бавиться черевомовець, допоможіть-випустіть-мене-звідси… Хай би там хто позував у чорному плащі в Ялті разом з іншими лідерами, він якнайліпше передав саму суть крил Смерті, щільних, м’яких і чорних, як зимовий плащ, підготував націю роззяв до відходу Рузвельта, істоти, яку Вони склали докупи, істоти, яку Вони ж і розберуть…

Тут хтось обачливо запроваджує поправку на паралакс, встановлення пропорцій, на тіні, що рухаються в правильному напрямку і видовжуються протягом дня — але ні, Зойре не може бути реальним, не більше за отих зодягнених у темне статистів, котрі чекають у чергах гіпотетичних трамваїв, два шматки ковбаси (аякже-аякже), десяток напівголих дітей, що бігають туди-сюди у випаленому житлі, з чудернацькими деталями — аякже, Вони мають відповідний бюджет. Тільки подивіться на це спустошення — спершу все збудували, а тоді потрощили на друзки: від великих, завбільшки з людське тіло, і аж до дрібного пороху (будь ласка, замовляйте відповідно до Калібру), допоки пам’ятний аромат Опівдня — суть людської тлінності — порскає на Берлін рукою, що лежить на котрійсь вулиці загнаною конякою і натискає на велетенський пульверизатор…

(На годиннику Зойре з чорного ринку наближається полудень. З 11 до 12 ранку — Лиха Година, коли біла жінка із в’язкою ключів виходить з гори і раптово тобі являється, тож варто бути обережнішим. Якщо не зможете звільнити її від чар, яких вона ніколи не називає, покарання неминуче. Вона — прегарна діва, що пропонує Диво-квітку, і вона ж — скупезна стара баба з довгими зубами, яка знаходить вас уві сні й нічого не каже. Це її Година.)

Гуркочуть бойові порядки чорних Р-38 — рухливе мереживо на тлі збляклого неба. Слотроп і Зойре знаходять на узбіччі кав’ярню, п’ють розведене водою рожеве вино, закусують хлібом із сиром. Підступний старий наркоман дістає «штахетину» «чаю», тож вони сидять на осонні й передають її туди-сюди, пропонують дихнути офіціанту, а кому яке діло? Тепер доводиться так курити навіть армійські. Повз них рухається потік джипів, бронетранспортерів і велосипедів. Дівчата у свіжих літніх сукеночках, помаранчевих і зелених, як фруктове морозиво, запливають і сідають за столики, всміхаються, всміхаються, оглядають місцевість у пошуках раннього заробку.

Якимось чином Зойре вдається розговорити Слотропа про Ракету. Зойре, безперечно, аж ніяк не фахівець, але вуха нашорошив. Те, що комусь потрібне, обов’язково чогось варте.

— Ніяк не зрозумію вашого захвату. По радіо ми стільки про неї чули — справжнє місцеве «Шоу Капітана Північ[377]», але розчарувалися. Хотілося вірити, однак те, що ми бачили, довіри не викликало, і під кінець щораз менше і менше. Лишень одне знаю — вона катастрофічно обвалила кокаїновий ринок, Kerl.

— Як?

— У цій ракеті для чогось потрібен перманганат калію, так?

— Турбонасос.

— А без цього Purpurstoff[378] кокаїном не дуже й поторгуєш. Та що там не дуже, взагалі нереально. Минулої зими по всьому сраному Райху годі було знайти навіть кубик перманганату, Kerl. Ох, бачив би ти, як тут усіх ламало. Всіх знайомих, розумієш? І кожному знайомому хотілося — скажу зрозумілими словами — зацідити вам тортом у пику, віриш?

— Дякую. — Ану постривайте. Невже це він про нас? Він що, збирається…

— Тому, — продовжує, — на Берлін накотилося величезне кіно з Лорелом і Гарді[379], німе, німе… через брак перманганату. Не знаю, які ще економіки зазнали настільки нищівного впливу з боку А-4. Це вже було не кидання тортами, не проста анархія на ринку, а хімічна безвідповідальність! Глина, тальк, цемент, навіть — дійшло і до такого збочення — борошно! Сухе молоко, якому не дали потрапити до животиків немовлят-сисунців! Усі замінники почали коштувати дорожче за сам кокаїн, тільки уявіть собі, як хтось набиває ніздрі молоком, ха-ха-ха! — на хвильку затнувся, — і це величезні збитки! Без перманганату взагалі нічого не розпізнаєш. Трішки новокаїну, щоб занімів язик, щось гіркувате для смаку — і маєш грубі гроші на бікарбонаті натрію[380]. А перманганат — це пробірний камінь. Під мікроскопом крапнеш на сумнівну речовину, і вона розчиняється, а тоді дивишся, як виходить з розчину, як рекристалізується: найперше проявляється кокаїн, по краях, потім рослинний матеріал, прокаїн, лактоза — ну, все на добре відомих позиціях, а от і фіолетова мішень зі своїм найдорожчим зовнішнім кільцем, бо яблучко нічого не варте. Антимішень. Ну точно не мішень для А-4, так, Ракетмене? Тому вся та ваша машинерія кайфолову не друг. Навіщо вона вам? Що, твоя країна торохне нею по Росії?

— Мені вона ні до чого. А чого це «моя країна»?

— Звиняй. Веду до того, що росіянам вона таки дуже потрібна. По всьому місту забрали моїх зв’язкових, допитували. Про ракету вони знають не більше за мене, але Чичерін упевнений — щось ми таки знаємо.

— Матері його… І тут він?

— Так, він тепер у Потсдамі. Має бути. Облаштував собі штаб у колишній кіностудії.

— Шикарні новини, Емілю. З моїм щастям…

— Кепсько виглядаєш, Ракетмене…

— Це не страшно. Слухай сюди! — і Слотроп заходиться розпитувати, чи знає щось Зойре про Шварцґерет.

Зойре не те щоб кричить «Рятуйте!», принаймні не дає драла, нічого такого не робить, але крантик якось так ри-и-и-п, і щось потекло в інший бік.

— Ось я тобі що скажу, — киває головою і совається на стільці, — поговори з der Springer[381]. Ja, ти з ним непогано порозумієшся. Я лишень дрібний хатній злодій на пенсії, мені б іще трохи пожити, як Бездоганному Россіні, у затишку. Тільки про мене не згадуй, добре, Джо?

— І хто він такий, отой «дер Шпрінґер», Емілю, де його шукати?

— Це лицар на коні, він вічно скаче…

— Це ж треба.

— …по шахівниці Зони, ось хто він такий. Як Ракетмен, що сьогодні злетить понад перешкодами. — Якось гидкувато сміється. — Славна парочка. Звідки мені знати, де він? Та де завгодно. Він усюди.

— Зорро? Зелений Шершень?

— З останнього, що я чув тиждень чи два тому, він вештався десь на півночі у Ганзейському напрямку. Здибаєтеся, не хвилюйся. — Раптом Зойре підводиться, тисне руку, тицяє Ракетменові ще один косяк на потім, а чи на щастя. — Маю переговорити з медиками. Щастя тисячі клієнтів у твоїх руках, юначе. Зустрінемось у мене. Glück[382].

Ось так і спрацювали чари Лихої Години. Не треба було казати «Шварцґерет».