Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отче Сільва.
— Так, отче.
— Посадіть разом з отцем Ларраньяґою у перший мікроавтобус цю… цю дуже хвору сеньйору. Її треба госпіталізувати. Але зрештою, на нас там чекають лікарі, які всіх їх сьогодні ж оглянуть і тоді вже скажуть, що з нею робити… Як її звуть?
— Ернестина Лопес.
— Ні, Люсі… Ернестина Ривас, удова Лопеса.
— Так, так і є: Ернестина Ривас, удова Лопеса.
Відсунули ширму, щоб пронести всередину ноші. На них поклали хвору, а решта старих стали купкою біля дверей, щоб подивитися, як її садять у чудесний білий автобус. Якою хворою була бідолашна сеньйора Ернестина, майже небіжчицею! Але коли отець Ларраньяґа посадив її біля зеленуватого віконця, вона одразу немов ожила, осяяна променем сонця, який падав на неї з одного з люків на даху, вона усміхнулася своїм подружкам і помахала рукою, ніби кажучи: покваптеся, дівчата, тут так добре. Ширму знову закрили. Так, поквапмося. Старі підняли свої клумаки й торби. Будь ласка, беріть якнайменше, — сказав їм отець Асокар, — там вам усе дадуть, ще й нове. Хіба я не казала вам, дівчата, що на небі нам дадуть усе нове? Так, але ця свята з хвостом змія так мені подобається, я не можу її залишити. А я — сумку з моїми дрібничками. А я — цього архангела Гавриїла. Хіба він не належав Амалії? Аякже, я беру його, щоб віддати їй, бо впевнена, що там, куди нас забирають, на нас чекатиме Амалія, яка вже, певно, знайшла пальчика. Якомога менше, дочки мої, лише найнеобхідніше. Увесь ранок вони обирали з-поміж своїх пожитків, трохи зменшуючи свої пакунки, Кармела має справжню валізу й кладе все в неї. Кошики, сумки з тканини або звичайні мішки, які вони закидають собі на плечі, усміхнені, бо настав час рушати, молоді священнички так само співчутливо усміхаються, тому що відвозять цих бідолашних старих в оселю, якою їх обдарувало Боже милосердя, а тут тим часом реалізують яскравий проект майбутнього: спортивні зали, вежі, театри, навчальні класи, бібліотеки, які приваблюватимуть дітей, що більше не швендятимуть вулицями, потрібно все це знести, це буде неважко, тут лише саман і глиняні перегородки, майбутнє розпочнеться, щойно через ці двері вийдуть старі, щасливі, але зворушено заплакані, і ми, що так само зворушені, разом із ними. Отець Асокар знову просить тиші.
— Отче Сільво…
— Так, отче.
— …встаньте біля ширми й відхиляйте її щоразу, як підходитиме стара, ім’я якої я називатиму. Спочатку сирітки. — Вони сідають у перший мікроавтобус до хворої, щоб він висадив їх біля сиротинця дорогою до нового дому. Водій уже поінформований. Сиріток п’ятеро. Що ж: Еліана Рікельме.
— Я.
— Вероніка Ґонсалес.
— Я.
— Мірелья Сантандер.
— Я.
— Еуфросіна Матус.
— Я.
— Ірис Мателуна.
Ніхто не відповідає.
— Ірис Мателуна?
Старі знизують плечима, здіймають руки, закопилюють нижню губу, немовби кажучи: звідки я знаю, я не в курсі, навіщо мене звинувачувати, якщо ви зібралися когось звинувачувати, я не маю нічого спільного з цією справою, якщо це взагалі справа, а до того ж згадайте, якою була ця Ірис Мателуна, хтось має сказати правду отцеві Асокару. Рита зробила крок уперед:
— Отче.
— Так?
— Ірис пішла з дому тиждень тому.
— Як це пішла?
— Пішла. Бачили б ви, яка вона була вперта…
— До чого тут її впертість?
— Ні, але бачили б ви, яка вона була погана.
— Ні, Рито, це вона недавно такою стала, раніше вона такою не була…
— Чому вона стала поганою, Рито?
— Не знаю, отче, вона стала вимогливою і таке інше…
— Як, коли?
— Коли ви залишили нас самих.
— Так, отче, вона почала виходити вночі на вулицю.
— І зникла.
— Боже мій! Як це так, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка?
— Майже шістнадцятирічна.
— Але ж зникла.
Що нам було робити, отче, ми не винні, вона нікого не слухалася, страх як хотіла чоловіків, сусідки розповідали нам, що бачили, як вона вилазила на вікно на другому поверсі і кричала до чоловіків, які йшли вулицею, весь район знав її непристойні витівки, і на додачу вона була ще й найвідсталішою, а потім вона зникла, ми не винні, ви покинули нас голодних, Ірис, мабуть, утекла з будинку, бо була голодна, ми телефонували архієпископу, вам особисто, отче Асокар, але секретарі відповідали нам весь час одне й те ж: мовляв, зачекайте ще кілька деньочків, — а коли пішли чутки, що ви залишили нас тут помирати з голоду, що ви забули про нас, тоді, зі страху, кажу я вам, і утекла, либонь, Ірис Мателуна, щойно я побачу матінку Беніту, то одразу скажу їй, що це нікуди не годиться, як таке можна собі дозволяти, що я дуже на неї сердита і не впевнена, що хочу бачити її там, нагорі…
— Де?
— Хіба ви не казали, що новий будинок розташований у горішній частині міста?
— А, так.
Так відповів отець Асокар, бо не знав що ще сказати. Краще зараз не вв’язуватись у проблему Ірис Мателуни. Потрібно негайно поїхати з цього будинку. Питання Ірис вирішиться потім. Вона ще з’явиться. Вони ще з’ясують, що робити з її зникненням чи втечею, або чим там ще… Треба негайно їхати, бо якщо вони затримаються в цьому приміщенні хоча б на хвилину, то старі знову пустять тут коріння і наново заволодіють будинком і вже не дозволять його знести. А потім розберемося з Ірис Мателуною. То була та товстенька, з поламаним переднім зубом, — раптом перелякано згадав священник, — ні, ні, зараз треба негайно їхати й не думати про Ірис, бо це може мати серйозні наслідки. І якщо наслідки таки будуть, то хай вона приведе їх до вже спорожнілого будинку.
— У двері хтось дзвонить, отче.
Ірис! Це Ірис Мателуна, яка повернулася саме
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розпутний птах ночі, Хосе Доносо», після закриття браузера.
