Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Відчиняйте, отче Сільва.

Це не Ірис. Це молодий скромний робітник із закоченими до литок штанами, що приніс велетенський гарбуз із товстою сіруватою шкіркою, який мав неправильну форму, ніби доісторична тварина. Робітник запитав:

— Дім духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби?

— Так…

Не кажучи більше ні слова, він стрімголов помчав крізь натовп старих, що розступалися, аби цей чоловік із величезним гарбузом міг просуватися. Дійшовши до клуатру подвір’я біля вхідних дверей, він зупинився і запитав:

— Де мені його покласти?

Дора відповіла:

— Просто тут, у коридорі.

Він поклав його на кахлі й чимдуж побіг назад, але крізь коридор, створений завороженими старими, промчав іще один робітник, що ніс іще один гарбуз, який він поклав біля попереднього гарбуза, після чого знову чимдуж побіг назад повз чоловіка, що ніс іще один гарбуз, який він поклав там же й побіг назад, перетнувшись із наступним робітником, і ще з одним, і ще одним, всі вони, бігаючи, наповнювали коридор цією юрмою сріблястих обладунків, гротескних аномалій, й ніхто не наважувався промовити ані слова, споглядаючи цей наступ істот із іншої геологічної ери — минулої чи майбутньої, — їхня кількість невпинно зростала, здавалося, ніби вони множаться з непристойною швидкістю тут же в коридорі, адже з невпинною настирністю їх несли сюди на своїх спітнілих плечах робітники, яких було двоє, ні — троє, ні — п’ятеро, ні — двоє, вони все звантажували і звантажували гарбузи з вантажівки, вщерть забитої гарбузами і припаркованої перед білими мікроавтобусами — гарбузи, дивіться, скільки гарбузів, як добре, ми зможемо наварити поротос-ґранадос[66] тепер, коли настало літо, а взимку насмажимо пікаронів[67], а на Святого Івана можна буде спекти гарбузовий хліб, гарбузове варення теж дуже смачне, ну і яка ж касуела[68] без гарбуза, а ці сіренькі гарбузи — найкращі, — сказала Марія Бенітес, роздивляючись їх поглядом знавця, аж доки отець Асокар не вийшов зі ступору й не закричав із-за ширми, тримаючи в руках списки:

— Що це таке?

Робітник підійшов до нього і прошепотів:

— Гарбузи.

— Так, але…

Водій, який складав гарбузи на плечі робітників, відповів йому:

— Вони з ферми Треуенке, від місіа Ракель Руїс. Більше року тому вона наказала нам відвезти в цей будинок залишки від урожаю, а розпорядник про це забув, і ось тепер він відправив сюди вантажівку, а в ній — п’ятсот гарбузів.

— П’ятсот?!

— Так, це ті, що йдуть на експорт.

— Але що я маю робити з п’ятьма сотнями гарбузів?

— Ой, отче, не знаю. Це ви мені скажіть.

Коли отець Асокар знов увійшов до передпокою, то побачив, що лад, якого йому вдалося досягти, був зруйнований: сирітки вийшли з мікроавтобуса й перемішалися зі старими, які кружляли довкола гарбузів, Еліана танцювала на них, інші бігали галопом: цоб-цабе, вйо, цоб-цабе, розрив між суперницями скорочується, скорочується, скорочується… Ми не можемо залишити тут ці гарбузи, ми маємо сказати отцеві Асокару, що ми хочемо забрати їх до горішнього міста, вони наші, добра місіа Ракель, яка завжди виконує свої обіцянки, як у випадку з похороном Брихіди, прислала їх нам як пожертву, п’ятсот гарбузів, досить, дівчатка, гляньте на Мірелью з Веронікою, покладіть їх на місце, вони дуже важкі, — а спітнілі й захекані чоловіки приносять усе більше й більше гарбузів, срібляста броня множиться уздовж коридору, її оточують старі, які продираються між цими потворами навшпиньках — облиш це, Мірельє, — і сирітки кидають на підлогу гарбуз, який розбивається навпіл, демонструючи всім помаранчевий оксамит своїх нутрощів, із яких випадає насіння, з’єднане білявими нитками з плоттю, що тримала їх усіх у своїй порожнині — паскудні дівчиська, навіщо ви розбили цього гарбуза, — де їм знати, скільки коштує кіло гарбуза, а тепер цей гарбуз зігниє, — не розносьте насіння подвір’ям, хіба ви не знаєте, що гарбуз росте там, де впаде насінина, і наступного року тут буде цілий ліс із гарбузиння, яке поглине все довкола і продереться в кожен закуток, навіть у кімнати, і цвістиме жовтеньким, так, гарбуз, коли цвіте — дуже гарненький, гаразд, якщо він такий гарненький, чому б нам не забрати його до горішнього міста, там, кажуть, є сад, ми зможемо посадити насіння і збирати врожаї добрих гарбузів на касуели й пікарони з варенням, так, Ауристело, кинь собі насіння в кишеню, щоб ми відвезли його в горішнє місто і там посадили, стільки гарбузів, Господи, їх усе зносять і зносять, схоже, що купа з п’ятисот гарбузів виглядає більшою, ніж я думала, вони вже не поміщаються в коридорі, такі вони великі, експортні, я їх зараз полічу, так, треба їх перерахувати, поки отець Асокар голосно свариться телефоном із місіа Ракель, звісно, він злий на неї, бо вона відправила гарбузи, ну звичайно, яка йому різниця, що ми голодуємо, слухайте, а чому нам не завантажити кілька гарбузів у карети, поки він говорить телефоном, а нумо, може, ушістьох їх підіймемо, — водії приходять на допомогу, і їм таки вдається заштовхати один гарбуз у білий автобус, молоді священнички кричать, намагаються згуртувати неслухняне стадо, звільнити його від закляття шершавих гарбузів, що нагадують зародки носорогів. Отець Асокар виходить із кімнатки з телефоном, викрикує чотири імені — й старі повертаються в передпокій. Він наказав їм негайно вишикуватися в рядок і виходити, грець із тими списками, хай вони всідаються в автобуси як їм заманеться, всі хочуть сісти в один автобус, бо той інший, що везтиме Ернестину Лопес і сиріток, буде спочатку завертати в іншу частину міста, а вони хочуть якнайшвидше приїхати, зрештою наказами й криками чотирьох священничків і отця Асокара вдається більш-менш розумно розіпхати старих із їхніми клунками по мікроавтобусах. Отець закриває будинок на ключ, схоже, що він не надто надійний, байдуже, хто сюди заходитиме, що тут красти, якщо всередині лише мотлох, навіть аукціону не будемо проводити, розберемо все за два дні й почнемо руйнувати. Отець Асокар залишає чайові робітникам і порожня вантажівка від’їжджає назад до Треуенке. Місцеві хлопці, хазяйка магазину на розі разом із чоловіком, сеньйора, яка зачісувалася у вікні — всі вийшли попрощатися зі старими, що зручно і щасливо повсідалися на свої місця: краще трохи відчинити віконечка, таке гарне сонце, кажуть, що обігрів погано діє на бронхи, у нашому віці треба берегти себе, особливо коли ти до такого не звикла. Автобуси рушають. Старі прощаються, заплакано махаючи хусточками цим людям, які махають їм у відповідь, але яких вони раніше не бачили, тож щоб якось утішити себе, вони