Читати книгу - "Людолови Том 1"

— А що, коли вони не згодяться?

— Що? — перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. — Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!

І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:

— Собакам і смерть собача!

— А тепер — розходьтесь, панове, — порадив Барабаш. — Ось і в казани б'ють полуднувати.

Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.

— Нащо ти відкладаєш раду? — спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. — Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.

— Хто раз опікся на молоці — той і на воду дме, — спокійно посміхнувся Барабаш.

— Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.

— Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити — підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити — зрадять нас, не почухавшись.

— Та це вірно, — зауважив Бородавка. — Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.

Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.

— Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?

— Та який же він ворог?! Сам із голоти! — зніяковів Бородавка.

— Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.

— Так і ми ж з тобою тепер старшини, — образився Бородавка. — Курінні отамани, не будь-які козаки.

— Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав — ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?

— Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, — образився Бородавка. — І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, — додав він і подався до шинку.

Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.

— Теж пан об'явився! — промурмотів він, сідаючи на — лаву.

— Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, — гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.

Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:

— Випий, батьку, нашого меду! — піднесли вони йому кухля.

— Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, — крикнув він. — Я частую.

І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: «Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти».

Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.

«А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде… Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована».

Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.

— Так і скажу, — твердив він на вулиці, непевною ходою простуючи до майдану. — Так і скажу…

Це був кремезний чолов'яга років під сорок п'ять, вайлуватий і присадкуватий. Коротка бурякова шия зливалася в нього із спиною рівною лінією, і від цього завжди здавалося, ніби він стоїть, схиливши голову наперед, як бик, готовий буцатися. Обвітрене засмагле обличчя, товстий ніс і маленькі сірі пронизливі очі — ось такий був Яків Бородавка. Це був взірець стихійного бурлацтва, буйних ватаг, що ненавидять будь-яку владу і лад. З глибоким презирством ставився він до науки і до вчених, до дипломатії і угод.

Не краще ставився він і до військової науки. Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію, але нюх і хист природного вояки допомагали йому на морі і на суходолі вмить розгадати задум свого супротивника і розтрощити його. Ось чому знали його на Січі як спритного, загартованого в боях вояку і отамана.

В одному був послідовний і твердий до кінця — У зненависті до шляхти. Тут він не знав половинчастих заходів. Ніяких вагань і компромісів. У походах був він невгамовний і відважний вояка, рубака і задирака, а поміж своїх — щирий і вірний товариш. Після кривавих боїв ладний був пестити дитину, цуценя або пташенят, що повипадали з гнізда. Він був не дурний, мав гостру кмітливість, чимало доброго розуму і невблаганно ненавидів тих, хто так чи так живе з чужої праці.

Увійшовши до Сагайдачного, він не скинув, за звичаєм, шапки, не вклонився йому, а став, узявшись руками в боки і широко розставивши ноги, як стоять у човні під час гойданини.

— Чого тобі, синку? — спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.

Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.

— Покажи, сучий син, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? — спитав він, нахиливши голову набік.

— Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, — спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.

Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.

— І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.

— Скликати недовго, але про що говоритимемо? — спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. —