Читати книгу - "Вежа блазнів"

дотримання золотої середини, помірності й компромісу — надлишок мокрих дров призвів до того, що злочинець не згорів, зате дуже швидко задихнувся від диму. Навіть не встиг особливо покричати. І згорів не до кінця — прив'язаний ланцюгом до палі труп загалом зберіг людські риси. Криваве, недосмажене м'ясо в багатьох місцях ще трималося на кістяку, шкіра звисала поскручуваними пасмами, а оголена там і сям кістка була більше червоною, ніж чорною. Голова спеклася досить рівно, обвуглена шкіра відпала від черепа. Зуби ж, які біліли у роті, розкритому в передсмертному воланні, надавали загальній картині досить моторошного вигляду.

Цей вигляд, парадоксально, компенсував розчарування від занадто швидкої і недостатньо мученицької страти. Він давав, що вже тут довго говорити, кращий психологічний ефект. Зігнаних на місце автодафе чехів із прилеглого села видовище якого-небудь безформного шкварка на вогнищі напевно би не вжахнуло. Однак, вгадуючи в недопеченому трупі з вищиреними зубами свого недавнього проповідника, чехи надламувалися остаточно.

Чоловіки тряслися, заплющивши очі, жінки вили й ридали, диким вереском заходилися діти.

Конрад з Олесниці, єпископ Вроцлава, випростався в сідлі, гордо й енергійно, аж дзенькнули обладунки. Спочатку він мав намір виголосити перед полоненими промову, проповідь, яка повинна була донести до свідомості цих покидьків усе зло єресі та застерегти перед суворою карою, яка спіткає віровідступників. Однак він передумав, і тільки дивився, закопиливши губу. Навіщо дарма язиком молоти? Слов'янська голота однаково погано розуміла по-німецькому. А про кару за єретицтво краще і виразніше, ніж слова, промовляв спалений труп під стовпом. Порубані, покалічені до невпізнання останки, звалені на багаття посеред житньої стерні. Вогонь, що розгулявся стріхами селища. Стовпи диму, що здіймалися в небо з інших підпалених сіл над Метуєю. Пронизливі зойки молодиць, яких потягли на потіху до стодоли клодзькі кнехти пана Пути із Частоловиць.

У юрбі чехів шалів і лютував отець Мегерлін. Зі збройним супроводом, у товаристві кількох домініканців священик полював на гуситів та їхніх прихильників. У полюванні йому допомагав список імен, що його Мегерлін одержав від Біркарта Грелленорта. Однак священик не вважав Грелленорта оракулом, а його список — святинею. Стверджуючи, що він впізнає єретика по очах, вухах та за загальним виразом обличчя, ксьондзик за час усього походу переловив уже вп'ятеро більше людей, ніж було в переліку. Частину вбивали на місці. Частину — зв'язували.

— Що з цими? — запитав, під'їжджаючи, єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. — Ваша достойність? Що накажете з ними зробити?

— Те саме, — Конрад Олесницький суворо подивився на нього, — що й із попередніми.

Бачачи, як навпроти них стають арбалетники і кнехти з пищалями, юрба чехів здійняла страшенний лемент. Кільканадцять чоловіків вирвалися з натовпу і вдарили навтьоки, за ними кинулися вершники, які наздоганяли, рубали і сікли мечами. Решта чехів тісно збилися, ставали на коліна, падали на землю. Чоловіки тілами затуляли жінок. Матері — дітей.

Арбалетники крутили корбами.

«Що ж, — подумав Кантнер, — у цій юрбі, мабуть, є якісь невинні, може, й добрі католики. Але Бог розпізнає своїх овечок.

Як розпізнавав у Лангедоку. У Безьє, в Каркассоні, в Тулузі. У Монсегюрі.

Я ввійду в історію, — подумав він, — як захисник істинної віри, переможець єресі, шльонський Симон де Монфор. Нащадки згадуватимуть моє ім'я з повагою. Так само, як Симона, як Швенкефельда, як Бернара Гі. Але це — нащадки. А щодо сьогодення, то, може, мене нарешті оцінять у Римі? Може, нарешті Вроцлав буде піднесений до рівня архідієцезії, а я стану архієпископом Шльонська й електором Імперії? Може, закінчиться той фарс, що дієцезія формально є частиною польської церковної провінції та підпорядковується — певно, на посміховисько — польському митрополиту, архієпископу Гнєзна? Звичайно, що швидше мене чорти візьмуть, ніж я визнаю полячка начальником, але яке ж це приниження — підпорядковуватися такому собі Ястшембцеві! Який — Господи, і як Ти на це дивишся? — нахабно домагається прийняти його пастирську візитацію! У Вроцлаві! Поляк — у Вроцлаві! Ніколи! Nimmermehr![486]»

Гримнули перші постріли, дзенькнули тятиви арбалетів, полягли від мечів ті, хто знов намагався вирватися з котловини. Крик мордованих піднявся до неба. «Цього, — думав єпископ Конрад, стримуючи наляканого румака, — не можуть у Римі не зауважити, цього не можуть не оцінити. Не можуть не оцінити, що тут, у Шльонську, на прикордонні Європи і християнської цивілізації, — я, Конрад П'яст з Олесниці, високо тримаю хреста. Що я — істинний bellator Christi, defensor[487] і поборник католицизму. А на єретиків і апостатів[488] — кара і бич Божий, flagellum Dei».

На лемент мордованих зненацька наклалися крики з боку схованого за пагорбами гостинця, через хвилину з тупотом копит звідти вилетів загін вершників, які галопом мчали на схід, до Левінова. За вершниками з торохкотінням котилися вози, їздові верещали, підводячись на козлах, безжально шмагали коней, намагаючись змусити їх бігти швидше. За возами гнали корів, які ревли, а за коровами бігли піші та голосно волали. Єпископ у цьому галасі не зрозумів, про що вони кричать. Але інші зрозуміли. Кнехти, які розстрілювали чехів, розвернулися і як один кинулися втікати — за кінними, за возами, за піхотою, що заполонила вже весь гостинець.

— Куди!? — заревів єпископ. — Стояти! Що з вами? Що діється?!

— Гусити! — заволав Отто фон Боршніц, стримуючи біля них коня. — Гусити, єпископе! На нас ідуть гусити! Гуситські вози!

— Дурниці! Немає польових військ у Градці! Гусити пішли на Під'єштеддя!

— Не всі! Не всі! Ідуть! Ідуть на нас! Тіка-а-а-йте! Рятуйтеся!

— Стояти! — гаркнув, наливаючись кров'ю, Конрад. — Стійте, боягузи! До бою! До бою, собачі сини!

— Рятуйся! — зарепетував, галопуючи мимо, Миколай Цедліц, отмуховський староста. — Гуси-и-ити! Ідуть на нас! Гуси-и-ити!

— Пан Пута і пан Колдіц уже пішли! Рятуйся, хто може!

— Стійте… — єпископ даремно намагався перекричати пекло. — Панове лицарі! Як же так…

Кінь ошалів під ним, став дибки, Лаврентій фон Рорау схопив його за віжки і приборкав.

— Утікаймо! — крикнув він. — Ваша превелебносте! Треба рятувати життя!

Гостинцем чвалували наступні кіннотники, стрільці й панцирні, серед останніх єпископ упізнав Сандера Больца, Германа Ейхельборна в плащі йоанніта, Гануша Ченебіса, Яна Хаугвіца, когось із Шаффів, яких легко було впізнати за видними здалеку щитами palé d'argent et de gueules[489]. За ними з перекошеними від жаху обличчями стрімголов мчали Маркварт фон Штольберг, Гунтер Бішофсгейм, Рамфольд Оппельн, Нічко фон Рунге. Лицарі, які вчора вихвалялися один поперед одного, були готові атакувати не тільки Градець-Кралове, а й саме Градище гори Табор. А тепер вони у паніці утікали.

— Рятуйся, хто живий! — гаркнув, пролітаючи повз нього, Трістрам Рахенау. — Йде Амброж! Амбро-о-о-о-ож!

— Христе, змилуйся! — белькотів