Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Розкопував Солоху у 1912 році, дістаючись її таємниць, відомий (а втім, по-справжньому він, як писатимуть дослідники, стане відомим лише після Солохи, своєї лебединої пісні) російський (я вже якось писав, що на українських землях у ті часи мали право розкопувати наші кургани і бути повними їхніми господарями і власниками лише представники «старшого брата» – що вдієш, як Україна тоді була безправною колонією у своєї північної сусідки!) археолог, сходознавець, професор Петербурзького університету, один з керівників Археологічної комісії Микола Іванович Веселовський (роки життя 1848–1918). Імпозантний (правда, дещо товстуватий), з великою і пишною – істинно руською – бородою, на вигляд класичний руський інтелігент вісімнадцятого сторіччя (він таким і був) – археолог-професіонал вищого класу! Невгамовний і невтомний! Досить сказати, що він провів – без перерви! – 29 польових сезонів підряд – випадок у практиці археології до того нечуваний! Це дає підстави вважати, що він жив археологією. Досліджував кургани на Дону, Кубані, в Криму і на Дніпрі. Солоха – апогей його наукової діяльності.

Розкопки третього за величиною кургану України (після Чортомлика і Куль-Оби), розпочали наприкінці весни 1912 року. І це при тому, що Веселовський, як досвідчений практик, бувалий у бувальцях, одним з перших побачив те, чого не бачили інші: Солоха в давнину була пограбована (виднілися сліди грабіжницького ходу, проритого від підошви поховання – ями й западини на схилах). І все ж археолог вирішив не відмовлятися від задуманого. Практика свідчила: рідко яким «потрошителям» могил вдавалося пограбувати поховання під мітлу, що-небудь неодмінно залишалося непоміченим – бодай крихти, адже злодії завжди спішили, товклися в тісному лазі, в пітьмі, задихаючись від кіптяви й диму смолоскипів, тож бувало, що дещо й проґавлювали – сховки, бокові захоронення тощо. Як і багато викрадених речей розсипали. А тому Солоха не могла бути винятком. А ще Микола Іванович, як істинний русак, понадіявся на безсмертне руське «авось» – мо’, що-небудь і вціліло?

З тією надією й почали.

Повністю знести такий велетенський – справді, як гора! – курган з жіночим йменням у Веселовського рішуче не було аніяких можливостей.

– Такий здоровий, що й решетом не накриєш, – жартував археолог і в передчутті доброї – чи – добрячої – роботи потирав руки. – Трохи завеликувата Солошечка, як на ті гроші, що їх мені виділила комісія. Такенна-такеленна, – повторював він слівце, почуте від місцевих селян. – Одне слово, чималенька. Сот зо дві кінних грабарок потрібно і стільки ж, чи не більше, землекопів! Та, як мінімум, два польові сезони каторжної роботи, коли й тачки не витримуватимуть, і як ті скіфи зуміли задарма таке нагорнути, що його і за гроші через тисячоліття не розгорнеш?!.

Але наперед знав – розгорне. Роботу вирішив провести по старинці – глухою траншеєю. Тільки так можна було відносно дешевше і з меншими фізичними затратами дістатися поховання в материковому ґрунті з тією «технікою», що була найнята – кінними грабарками та землекопами з власною мускульною силою. А суть полягала ось у чому. Посередині кургану (починаючи з його підніжжя) вирізалася широка смуга в напрямку вершини і поступово поглиблювалася – до підґрунтя. Себто в центрі кургану – на глибину 18 метрів (його висота). Та плюс у материковому ґрунті до дна могили треба буде пройти ще метрів з десять чи й більше. Загалом вийде метрів під тридцять – нічогенько! З такої глибини небо вгорі й справді здасться з овчину – є таке російське прислів’я. Чи копійкою в п’ять номіналів. Не доведи Господи, обвалу (а він можливий, бо кріплення – за відсутністю лісу – ніякого) – ніхто не порятує, і тоді в скіфській могилі додасться покійників. Тож для безпеки стіни траншеї доводилося робити похилими. Але ж тоді чим ближче до дна, тим вужчою ставатиме траншея й, отже, зменшуватиметься площа, на якій доведеться розкопувати саме поховання й робити дослідження – небажана тіснява. Та ще й нервуй, чи не обваляться земляні стіни глибочезної траншеї? Все ж таки насип кургану, хоч і злежався за дві з чимось тисячі літ, проте наносний і не є материком.

Але іншого виходу не було – взявся за гуж – не кажи, що не дюж – не так для помічників та робітників, як для себе повторював Микола Іванович відоме прислів’я і збуджено, аж якось мерзлякувато серед літньої спекотняви потирав руки – пора братися до праці. Десятки найнятих ним кінних грабарок і землекопи з тачками чекали його сигналу, готові потягтися до могили суцільним гужем… (Перед тим вони старанно молилися, просячи у Всевишнього і взагалі у небесних сил прощення за те, що будуть «вдиратися» в чужу могилу, порушуючи вічний спочивок чужих людей, яким, можливо, і їхні співплемінники бажали колись і царства небесного – якщо бажали, – і землі пухом…)

Минули тижні і тижні тяжкої праці копачів та грабарів-візників, коли надривалися й коні і селяни скаржилися, що це робота до вирвипупа! Траплялися дні, коли й сам археолог, незважаючи на свій уже немолодий вік, хапався за лопатку і не стільки допомагав, як метушився – таке було велике нетерпіння пошвидше дістатися до материкового ґрунту, до таємниць Солохи.

Врешті-решт дісталися.

І коли вичистили лоно материка в глибочезній траншеї на вісімнадцятиметровій глибині, то загледіли обриси чималої могильної ями – її площа сягала 27 квадратних метрів! Чим не підземний палац вирили для свого владики царські скіфи.

Потім довго – день-денно – без передиху (археолог квапив: швидше, швидше, вже осінь не за горами!) виймали з могили землю. І це на дні траншеї, земляні стіни якої здіймалися обабіч чи не на два десятки метрів угору! Глянеш, а над тобою отакунький шмат неба блакитніє. Сонця й не видно. Та археологу не було коли і вгору глянути – копати, копати, копати!

Здоровенний ворот скрипить і скрипить, витягуючи з могили цебро за цебром землю –