Читати книгу - "Обережно: міфи!"

звідки о 21 год. 15 хв. адмірал Октябрський направив у Ставку, як пише П. Моргунов (1979. — с. 457–459), «своє останнє бойове донесення», в якому, зокрема, повідомляв: «Разом зі мною в ніч на 1 липня на всіх наявних засобах із Севастополя вивезено близько 600 осіб керівного складу армії, флоту і цивільних організацій» (окрім цього, наголошує генерал Моргунов, «усіма плавзасобами евакуації» до Кавказьких берегів «дісталися 304 бійці та командири». За даними Г. Ванєєва, «всього за період зі по 4 липня 1942 р. у порти Кавказу з Севастополя було доставлено 1228 осіб, в основному командно–політичного складу». Ще довго «на шлюпках та саморобних плотах» добиралися до своїх берегів покинуті захисники Севастополя, що у відчайдушному намаганні порятунку «відпливали в море на чому попало...»). Певно, і далі вважаючи себе командиром СОРу, адмірал, навіть покинувши Севастополь, «о 22 год. 15 хв. 1 липня» радіограмою вимагав від залишеного Новикова «негайно доповісти» йому, чи зможуть залишені оборонці «протриматися ще два–три дні на цьому рубежі». Та очікуваного не сталося — Севастополь більше не відповідав... Щоправда, це не завадило Октябрському навіть 4 липня доповідати Генштабові, що «опір ворогові чиниться нормально».

Уже невдовзі як П. Октябрський (Правда. — 1942 р. — 7 липня), так і І. Петров виступили із обширними статтями про оборону Севастополя, однак трагічні останні дні оборони там практично не відображені — тільки загальні ідеологічні словесні штампи, уже «вивірені» цифри ворожих втрат та значна кількість конкретних прикладів героїзму захисників Севастополя. Так, генерал Петров у статті «Оборона Севастополя», надрукованій у газеті «Вперед к победе» (14 липня 1942 р.), зокрема, пише (Героическая оборона... — 1946. — с. 280): «Охоплені незгасною ненавистю до ворога, кожен із захисників Севастополя, виконуючи свій обов'язок до кінця, робив усе, на що був здатний... Та частина бійців і командирів, котра не могла бути евакуйована, прорвала фронт противника і вийшла до Кримських гір...»

Насправді ж покинуті командуванням війська були притиснуті німцями до берега, звідки дістатися рятівних гір ніяк не випадало. Ось що писав про це у своїх «Записках», завершених невдовзі після тих подій, учасник оборони Севастополя капітан першого рангу Євсєєв (Скрытая правда... — 1992. — с. 335–337): «...Війська проходили місто і рухалися до моря, до бухт... Противник артилерійським вогнем з північного боку обстрілював окремі групи людей, що залишилися в живих і, розосередившись, відходили. Авіація противника проходила над тими групами військ і скидала бомби... Скільки сягало око, всюди виднілися розриви бомб і снарядів... Здавалося, не було можливості дістатися моря... Стояла неймовірна спека. В роті пересохло. Хотілося пити, хотілося відпочити і покурити... Діставшись (пізнього вечора. — М. Л.) до Комишової бухти, ми побачили багато військ, що скопичилися на побережжі. Прибували все нові й нові війська... Я глянув на бухту. Жодного корабля...»[101] Ось і вся «евакуація» та «прорив» у гори. Насправді, як наголошував у першій книзі (с. 30) згаданого видання Г. Ванєєв, «знесилені без води та їжі відважні захисники Севастополя в більшості своїй були взяті в полон»...

Таким чином, зазначає О. Кулик, «генералітет і партійний актив евакуювалися на Кавказ, а тисячі представників народу, вдягнені у червоноармійські гімнастерки та чорні матроські куртки, зосталися в Севастополі...» Як згадував у своїх мемуарах фон Манштейн, «лише з району крайнього узбережжя Херсонеського півострова вийшло близько 30000 осіб. Втрати ворога у живій силі перевищували наші у декілька разів» (Кулик, 1996). Можливо, і тут, як це, на думку В. Карпова, вже було у оприлюдненій Манштейном інформації щодо «кількісної переваги» радянських військ під час наступу німців на Перекопському перешийку, «Манштейн, м’яко кажучи, згущує барви», — важко сказати. Наведені вище у повідомленні «Совинформбюро» дані дійсно свідчать про співвідношення втрат, цілком протилежне наведеному німецьким воєначальником, а отже, хтось тут таки погрішив проти істини.

Тим часом, «ні в “ Історії Великої Вітчизняної війни”, ні в підручниках, ні в мемуарах видатних наших воєначальників про це нічого конкретно не сказано... Чому ж відсутні в нашій літературі дані про втрати наших військ у окремих операціях Великої Вітчизняної? Та тому, що вони настільки великі, що не йдуть у жодне порівняння із втратами ворога...» (Мальцев, 1988. — с. 108). Останнім часом ця гірка прогалина в історії найжахливішої з воєн поступово заповнюється. Так, доктор історичних наук В. Король (1995) наводить такі «офіційні дані про втрати в Московській битві: з 30 вересня 1941 року по 20 квітня 1942 року сумарні втрати становили 1846400 осіб, у тому числі безповоротні — 957953. Це означає, що наших солдатів, особливо російських та українських, під Москвою полягло більше, ніж англійських, французьких і американських разом узятих, за всю Другу світову війну. Втрати німців за сім місяців — 615 тисяч осіб, але не тільки вбитими, як у нас, а й пораненими, й пропалими безвісти (про особливості ведення подібних підрахунків у СРСР вже йшлося. — М. Л.)». За неповними даними, «у битві за Сталінград наша армія безповоротно втратила близько двох мільйонів осіб... німці — близько 185 тисяч», а Кавказ обійшовся РСЧА в «1 мільйон 600 тисяч вбитими, пропалими безвісти, померлими від ран», німці втатили «400 тисяч вбитими і пораненими» (там само).

Нічого не змінилося й на завершальному етапі війни, під час визволення Європи. Так, визволення Польщі «коштувало понад мільйон життів наших воїнів», у боях за Угорщину «ми втратили безповоротно 140 тисяч, за Чехословаччину — понад 140 тисяч...» Попри низький «рівень військового мистецтва наших полководців», головною причиною таких неймовірних втрат дослідник вважає