Читати книгу - "Пташиний спів"

Елізабет глянула вниз та змахнула пилинку зі спідниці. Підійшла жінка у формі сестри — вона відрекомендувалася як місіс Сімпсон.

— Ви до Бреннана, правильно? Чи могли б ви на хвилину зайти до мого кабінету?

Вони минули кілька ярдів коридору та зайшли у маленьку спекотну кімнатку з кількома шафами для документів. На стіні висів календар із зображенням кошеняти в кошику, а на столі у горщику хлорофітум звісив свої зелені та білі майже до підлоги.

— Ви у нас раніше не були, правильно? — запитала місіс Сімпсон. Вона була молодшою, ніж очікувалось, з пергідрованим волоссям та червоною помадою. Форма сиділа на ній якось дивно. — Ви маєте розуміти, що деякі з наших постояльців провели тут майже усе своє життя. Цей дім — усе, що вони знають та пам’ятають, — вона підвелася та витягла з шафи папку. — Ось. Містер Бреннан тут з 1919 року. У 1921-му він виписався, але у 1923-му повернувся і відтоді живе тут, за рахунок держави. Він не має живих родичів, сестра померла у 1950-му.

Елізабет підрахувала: він провів тут майже шістдесят років.

— Більшість наших старожилів дуже неосвічені. Вони не слідкують за тим, що відбувається у світі. Ми заохочуємо слухати радіо та читати газети, але їм важко за усім стежити.

— А яка саме проблема у містера Бреннана?

— Ампутація, — відповіла сестра. — Зараз перевірю. Так, вірно. У жовтні 1918-го під час вирішального наступу він отримав поранення. Снаряд. Його ліву ногу ампутували у шпиталі, і він повернувся до Англії, до шпиталю у Саутгемптоні. Потім його переправили до Північного Міддлсексу, потім — до Рохамптону. У нас він опинився у вересні 1919-го. Крім того, у нього контузія. Ви знаєте, що це таке?

— Психологічна травма?

— Так, загальний термін. Він слабоумний. Хтось може з цим впоратись, а він не зміг.

— А Він зможе зрозуміти, хто я? Коли я поясню?

— Бачу, ви мене не достатньо розумієте, — у спокійному голосі сестри почулися нотки роздратування. — Цей чоловік живе у власному світі. Вони всі такі. Їм зовсім не цікавий реальний світ. Звичайно, дехто просто не в змозі цікавитися ним. У них тут і так все є — одяг, їжа. Усе.

— Його часто відвідують?

Місіс Сімпсон засміялася.

— Часто? Господи, останній раз його відвідували у... — вона глянула у папку на столі. — У 1949-му. Його сестра.

Елізабет опустила очі униз на свої руки.

— Якщо ви готові, я відведу до нього. Але не дуже на щось розраховуйте, добре?

Вони пройшли коридором із зеленим лінолеумом. Цегляні стіни на половину людського зросту закриті плиткою, а потім голі підіймалися аж до напівциліндричної стелі, звідки звисали жовті лампи на довгих плетених шнурах.

Вони минули кут, потім інший, кипу складених один в один кошиків для білизни, пройшли крізь обертові двері — тут різко запахло капустою та підливою, хоча цей аромат швидко зник у загальному запаху дезінфікувального засобу. Зрештою вони підійшли до пофарбованих блакитною фарбою дверей.

— Це кімната відпочинку, — сказала місіс Сімпсон, відчиняючи двері.

У приміщенні вздовж стін сиділо багато старих чоловіків: хтось у кріслах, вкритих світло-коричневим пластиком, а хтось у інвалідних візках.

— Він отам, біля вікна, — вказала сестра.

Елізабет пересікла кімнату, намагаючись глибоко не вдихати спекотне застояне повітря із запахом сечі. Вона підійшла до маленького чоловіка в інвалідному візку. Його стегна були вкриті ковдрою. Вона простягла руку, і він підняв очі та узяв її.

— Не той, — почувся голос місіс Сімпсон. — Біля іншого вікна.

Елізабет всміхнулася та відпустила старого. На підлозі лежав килим з оранжевими та коричневими візерунками, вона зробила ще кілька кроків. Краще б вона не приїздила сюди.

Маленький старий на інвалідному візку був схожий на пташку на жердині. На ньому були товсті окуляри, з одного боку замотані клейкою стрічкою. Елізабет бачила крізь них водянисті блакитні очі. Він не ворухнувся, і вона узяла його за руку, котру він тримав на колінах, та потисла її. Вона почувалась незручно, не у своїй тарілці. Навіщо вона взагалі сюди приїхала? Заради марнославства щодо свого уявного минулого? Дурне потурання. Вона підтягла для себе стілець та вхопила його за руку знову.

— Мене звати Елізабет Бенсон, і я приїхала вас провідати. Ви містер Бреннан?

Водянисті очі Бреннана закотилися від подиву. Вона відчула, як він стиснув її долоню. Він мав дуже маленьку голову, а волосся було не стільки сивим, скільки безколірним. Воно нерухомо лежало на шкірі голови.

Вона хотіла забрати свою руку, але відчула, що він її тримає, а тому залишила і підсунула ближче свій стілець.

— Я приїхала, щоби з вами зустрітися. Я думаю, що ви знали мого діда — Стівена Рейзфорда. Під час війни. Ви його пам’ятаєте?

Бреннан нічого не відповів, і Елізабет глянула на нього. Він був вдягнутий у смугасту вовняну сорочку, застебнуту на всі гудзики, але без краватки. Зверху йому одягли в’язану вручну коричневу кофту. Він був такий маленький, без ноги — цікаво, скільки він важить?