Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Джеймс Вістлер (1934–1903) — американський маляр, аквареліст, пастеліст, рисувальник і гравер. Обстоював автономію малярства, його пошуки в передачі світла розвинули потім імпресіоністи.

У феодальній Франції титулом Месьє величали королівського брата.

Граф де Вермандуа (1667–1683), законний син Людовіка XIV і мадемуазель де Лавальєр; принц Луї-Ґійом Баденський (1655–1707), хрещеник Людовіка XIV, полководець; дук Брунсвік, принц і німецький воєначальник (1624–1711); Шарль де Бурбон, граф де Шаролс, онук Великого Конде (1700–1760); дук де Буфлер, маршал Франції (1644–1711); Великий Конде (1612–1686); Анрі-Альбер де Коссе, дук де Бріссак (1645–1699), зять Сен-Сімона. Цей список великих імен двораків і воєначальників Людовіка XIV, за винятком Мольєра, не підзореного в гомосексуалізмі, попри натяки на його дружбу з юним Бароном, узятим до трупи, запозичений, очевидно, з видання «Повного листування» Мадам (Шарпантьє, 1863) — Шарлюс його цитує на наступній сторінці, — Шарлотти-Елізабет Баварської (1652–1722), дукині Орлеанської, другої дружини Месьє. Там, зокрема, мовиться про репутацію Людовіка Баденського, Конде і графа де Вермандуа. Ця тема мужнього гомосексуалізму закладена в основі образу Шарлюса. Цю ролю підхоплює Сен-Лу у «Віднайденому часі» аж до його загибелі на фронті.

Луї-Жозеф де Бурбон, дук Вандомський, правнук Генріха IV і Ґабріель д’Естре, командував військом під час війни за еспанську спадщину. Аморі-Ґойон де Матіньйон, маркіз де Ла Мусей, помер 1650 року. Макаронічні вірші взято зі згаданого видання Мадам. Клод-Луї-Ектор, дук де Вілар (1653–1734), маршал Франції, так згадується у листі Мадам від 28 жовтня 1718 року: «Маршал де Вілар захопився лише принцом Айзенаським; він освідчився йому в коханні»; принц Євгеній, Євгеній Савойський (1663–1736), воєначальник на службі в Австрії, у листі від 30 жовтня 1720 року повідомляє, що молоді люди звуть його «Мадам Путана»; Франсуа-Луї де Бурбон, принц де Конті, небіж Великого Конде (1664–1709), згадується у листі від 11 серпня 1717 року.

Шарлюс згадує про Тонкінську кампанію 1883–1887 років і про висадку в Касабланці 1907 року.

Посилаючись на Поля Бурже (1852–1935), Пруст має на увазі не лише його «Учня» (1889) та «Нові розвідки про сучасну психологію» (1883–1885), присвячені проблемі відповідальносте «старших» перед «новою генерацією», а і його роботу 1890 року: «Психологія сучасної любови».

Камілл Шевіяр (1859–1923), французький композитор, починаючи з 1897 року, диригував концертами Ламуре.

Емманюель Шабріє (1841–1894), французький композитор, відзначався своєю винахідливою фантазією і мелодійним колоритом, справив вплив на Моріса Равеля.

Це друга згадка про єгиптолога Гастона Масперо (1846–1916), чий твір «У часи Рамзеса та Ашурбаніпала» Оповідач читав раніше (див. «У затінку дівчат-квіток»).

Про себе, подумки (італ.).

Натяк на «Археологічні прогулянки» (1887) Ґастона Буасьє (1823–1908). Палатін — один із римських пагорбів. Тібур — це місто Лаціум.

Афінська егерія (порадниця) Аспазія жила в другій половині V сторіччя перед Р.X. Була супутниця Перікла і приймала у себе письменників і філософів, зокрема Платона і Сократа.

Правильно — quod di omen avertant — Хай боги відвернуть це віщування! Цицерон. Філіппіки, III, XXXV.

Теофіль Делькасе (1852–1923), депутат Ар’єжа, міністр закордонних справ, прихильник спілки з Росією.

Жозеф Ротьє — французький ювелір середини XVIII сторіччя.

Пруст згадує чотири твори Барбе д’Оревільї: «Зачарована» (1854), «Шевальє де Туш» (1864), «Чортовиння» (1874) і «Стара коханка» (1851).

Міхай Мункачі (1844–1900), угорський маляр, жив у Парижі і виставляв у Салоні свої картини «Останній день засудженого на смерть угорця», «Христос перед Пілатом» тощо.

Свята Цецилія, мучениця за віру, заступниця музикантів, зображена Рубенсом із музичним інструментом.

Амброзіанська бібліотека у Мілані має багату колекцію рукописів і стародруків.

По-всякому можна було тлумачити маркізів веселий гумор, але факт лишається фактом: вибрики його дружини швидко припинялись. Тоді й маркіз де Камбремер переставав сміятися, і його метка зіниця пропадала, а що з тих кількох хвилин ми встигали відвикнути від його білкатого ока, то зараз це око надавало рум’яному нормандцеві чогось безкровистого й заразом екстатичного, нібито маркіза щойно оперовано або нібито його око, з-поза монокля, благало небо про мученицький вінець.