Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Міс Токс, дарма що не дуже второпала цю загальнозрозумілу думку, погодилася з приятелькою.

- Якщо вона така дивачка,- мовила місіс Чік,- і якщо мій брат, після всіх тих сумних подій і тяжких розчарувань, які він пережив, не дуже затишно почуває себе в її товаристві, то що з цього випливає? А те, що він повинен зробити зусилля. Він просто зобов’язаний зробити зусилля. Весь наш рід відзначався умінням робити зусилля. Поль - глава роду, можна сказати, єдиний його представник,- бо що я? Я геть нікчемна...

- Ну що ви, серце! - дорікнула міс Токс.

Місіс Чік обсушила очі, які в цю мить сильно змокріли, і вела далі.

- Тому він, як ніколи, зобов’язаний зробити зусилля. І хоч воно на мені дуже тяжко відбивається... у мене ж така чула, дурна натура! Такою вже, мабуть, уродилася. Краще б я мала серце з мармуру або просто з каменю!

- Ну що ви, Луїзонько! - знов дорікнула їй міс Токс.

- А все ж я безмежно рада, що він не зрадив собі й показав себе справжнім Домбі. Зрештою, я завжди знала, що так воно й мусить бути. Хотілося б тільки,- місіс Чік помовчала,- щоб і вона показала себе гідною цього імені.

Міс Токс наповнила водою із дзбана крихітну зелену лійку і, випадково підвівши очі на приятельку, була настільки вражена дивним виразом, з яким дивилася на неї місіс Чік, що відставила лійку на стіл і сіла поруч.

- Луїзо, голубонько,- мовила вона,- чи не буде це вам хоч маленькою розрадою, коли в зв’язку з вашими словами я дозволю собі зауважити, що, як на мій скромний погляд, ваша люба небога подає гарні надії?

- Що ви хочете цим сказати, Лукреціє? - спитала місіс Чік, набравши ще величавіших манер.- Які ж мої слова ви маєте на увазі?

- Про те, чи вона покаже себе гідною свого імені, серце,- пояснила міс Токс.

- Якщо я висловилася не зовсім зрозуміло, Лукреціє, - зі строгою поблажливістю сказала місіс Чік,- то це, звичайно, моя провина. Мені, власне, і не слід було б щось говорити, коли б не близькість наших з вами стосунків, яких - сподіваюся й вірю, Лукреціє,- ніщо не зможе порушити. Та й чого б я мала вчинити інакше? Для цього немає підстав. То було б безглуздя. Але я хочу висловитись ясніше. Отже, повертаючись до тих моїх слів, я мушу сказати, що вони жодною мірою не стосувалися Флоренс.

- Так? - здивувалася міс Токс.

- Так,- коротко та рішуче ствердила місіс Чік.

- Вибачте, голубонько,- смиренно озвалася її приятелька,- але я тоді нічого не розумію. Я, мабуть, тупа.

Місіс Чік перебігла очима по кімнаті, подивилась на квіти, на канарку, на лійку, на все, опріч міс Токс, і, нарешті, зиркнувши під кінець і на неї, підвела брови, втупила очі в килим і промовила:

- Коли я кажу: «гідна нашого імені», Лукреціє, я маю на увазі його другу дружину. Я, здається, вже вам говорила - може, трохи іншими словами - що він збирається взяти собі другу дружину.

Міс Токс раптом зірвалася з місця, підбігла до квітів і почала підстригати так непоштиво, як стриг би перукар таку ж кількість злидарських голів.

- Чи здатна вона до кінця усвідомити, якої честі її вдостоєно,- то питання інше,- велично сказала місіс Чік.- Сподіваюся, що здатна. Ми всі мусимо бути доброї думки одне про одного, тож я сподіваюся, що вона на це здатна. Зі мною не радились. А якби й радились, то напевне погордували б моєю радою, тому безперечно краще, що сталося так, як сталося. Як на мене, це безперечно краще.

Міс Токс, похиливши голову, й далі поралася з квітами. Місіс Чік, час од часу енергійно стріпуючи головою, з викликом вела далі.

- Якби мій брат Поль порадився зі мною, як то бувало,- бувало, але вже ніколи не буде, звичайно, і ця обставина, вважаю, знімає з мене відповідальність,- з істеричним надривом сказала місіс Чік,- бо я, хвалити бога, не ревнива...- Тут місіс Чік знову пустила сльозу.- Якби мій брат Поль прийшов до мене та спитав: «Якої дружини, на твою думку, я повинен шукати собі, Луїзо?»,- я безперечно сказала б: «Хорошого роду, Полю, вродливої, гонорової і зі зв’язками». Достеменно так і сказала б. Хай би мене мали на смерть скарати потому, я сказала б саме так! - вигукнула місіс Чік, наче й справді таке могло статися.- Я сказала б ще: «Полю! Щоб ти узяв собі другу дружину без роду? без гонору? без вроди? без зв’язків? Та нема такої людини на світі - хіба що божевільні,- якій могло б примаритись це безглуздя!»

Міс Токс перестала підстригати квіти і, ховаючи між них обличчя, уважно дослухалася. Може, цей запальний вступ грів ще у ній яку надію.

- Ось які аргументи навела б я,- провадила розсудлива леді,- бо не маю себе за дурну. Я не пнуся довести, що в мене бозна-який розум, хоч деякі диваки й думають так. Такі тверезі люди, як я, дуже швидко позбуваються подібних ілюзій. Проте ж я й не ідіотка. І сказати мені, мені,- з неймовірним презирством підкреслила місіс Чік,- ніби мій брат Поль Домбі міг бодай би подумати одружитися з жінкою, хто б вона не була,- ця коротенька фраза прозвучала з нечуваною досі гостротою і силою виразу,- яка не має всіх вказаних якостей, це значило б глузувати з тих розумових здібностей, які в мене є, це те саме, що сказати мені, ніби я народилася і виросла слоном. А проте,- голос її упав,- скоро мені можуть сказати й таке. І це зовсім мене не здивує. Я готова до цього.

Під час короткої мовчанки ножиці міс Токс ледь чутно клацнули раз чи два, але обличчя міс Токс не було видно, а халат міс Токс посмикувався. Місіс Чік скосила очі на свою приятельку й повела мову далі тоном твердої впевненості, наче розглядала доведений