Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

82

Наприкінці року, коли Філіпова тримісячна практика на посаді помічника в амбулаторії добігала кінця, він отримав від Лоусона листа з Парижа.

«Любий Філіпе!

Кроншоу зараз у Лондоні та залюбки зустрінеться з вами. Він мешкає в Сохо, Гайд-стрит, 43. Не знаю, де саме це місце, але сподіваюся, що ви знайдете. Будьте розумником і придивіться трохи за ним. Кроншоу дуже засмучений. Він сам розповість вам про свої справи. Здебільшого все як завжди. Схоже, з часів, коли ви були тут, нічого не змінилося. Каттон повернувся, але зробився абсолютно нестерпним. Із усіма пересварився. Наскільки я розумію, у нього немає жодної копійчини за душею; він оселився у невеличкій студії десь за Ботанічним садом, але не дозволяє нікому подивитися на свої роботи. Сам він не виходить у люди, тож важко сказати, чим Каттон займається. Можливо, він геній, утім, так само ймовірно, що божевільний. До речі, нещодавно я бачив Фланаґана. Він показував місіс Фланаґан Латинський квартал. Мистецтво він покинув і займається батьковим бізнесом. Здається, живе він як у Бога за пазухою. Місіс Фланаґан дуже гарненька, і я намагаюся отримати замовлення на її портрет. Яку ціну ви назвали б на моєму місці? Не хочу налякати їх, але з іншого боку, не хочу бути ідіотом і просити 150 фунтів, якщо вони готові дати 300.

Назавжди ваш,

Фредерік Лоусон»

Філіп написав Кроншоу й отримав відповідь на клаптику дешевого паперу. Вбогий конверт був значно брудніший, ніж міг стати, побувавши у поштовому відділенні.

«Любий Кері!

Звичайно, я чудово вас пам’ятаю. Мені здається, наче я теж допоміг вам врятуватися з драговини смутку[279], в якій сам безнадійно застряг. Я залюбки з вами зустрінуся. Я чужий у цьому чужому місті, а міщани штовхають мене. Як приємно буде поговорити про Париж. Я не запрошую вас навідати мене, оскільки моє помешкання не настільки розкішне, аби я міг прийняти там видатного діяча професії мосьє Пургона[280]. Однак ви щовечора між сьомою і восьмою можете знайти мене за скромною вечерею у ресторані “Au Bon Plaisir” на Діан-стрит.

Щиро ваш,

Дж. Кроншоу»

Того ж дня Філіп вирушив до ресторану. Це була найдешевша забігайлівка у крихітній кімнатці, де Кроншоу видавався єдиним відвідувачем. Він сидів у кутку, заховавшись від протягів, у тій самій потертій шубі, без якої Кері не бачив його жодного разу, і в старому котелку на голові.

— Я їм тут, щоб побути на самоті, — пояснив Кроншоу. — Справи у них ідуть погано; єдині відвідувачі — кілька повій і двійко безробітних офіціантів. Незабаром вони збанкрутують, а їжа тут просто жахлива. Але їхнє банкрутство мені на руку.

Перед чоловіком стояла склянка з абсентом. Вони не бачилися майже три роки, і Філіпа приголомшили зміни в зовнішності чоловіка. Від природи він був радше огрядним, а тепер якось висох і пожовтів: шкіра на шиї зморщилась і відвисла; одяг висів, наче належав комусь іншому; а комірець, на три чи чотири розміри більший, своїм виглядом лише додавав господареві неохайності. Руки постійно тремтіли. Філіп пригадав листа, написаного хаотичними безформеними літерами. Вочевидь, Кроншоу був страшенно хворий.

— Тепер я їм небагато, — повідомив чоловік. — Щоранку мене жахливо нудить. На вечерю я з’їдаю трохи супу, а потім замовляю кавалочок сиру.

Філіпів погляд мимохіть упав на абсент, а Кроншоу, помітивши це, прибрав насмішкуватого вигляду, наче засуджував усі заклики здорового глузду.

— Ви вже поставили діагноз і вважаєте, що мені не слід пити абсент.

— У вас, вочевидь, цироз печінки, — припустив Філіп.

— Вочевидь.

Чоловік кинув на Філіпа погляд, який раніше змушував юнака почуватися жахливо обмеженим. Здавалося, цей погляд наскрізь бачить усі його примітивні думки. Гаразд, ви погодилися з очевидним, то хіба є сенс із цього приводу ще щось казати? Філіп завів розмову про інше.

— Коли ви збираєтеся повернутися до Парижа?

— Я не збираюся повертатися до Парижа. Я збираюся померти.

Природність, із якою Кроншоу це оголосив, нажахала Філіпа. Він вигадав чимало відповідей, але всі слова здавалися марними. Кері розумів, що Кроншоу помирає.

— То ви збираєтеся оселитися в Лондоні? — незграбно перепитав він.

— А який мені зиск із Лондона? Я тут наче риба без води. Тиняюся людними вулицями, всі мене штовхають, і здається, наче потрапив до міста мертвих. Я відчував, що не зможу померти в Парижі. Хотів піти з життя серед земляків. Не знаю, що це за прихований інстинкт урешті-решт повернув мене додому.

Філіп знав про жінку, з якою жив Кроншоу, та двох замурзаних дітлахів, але чоловік ніколи не заводив про них бесіду, тож Кері не хотілося торкатися цієї теми. Утім, було цікаво, що з ними сталося.

— Не знаю, чому ви весь час говорите про смерть, — сказав він.

— Кілька років тому, взимку, я хворів на запалення легень, і лікарі казали, що лише диво допомогло мені одужати. Виявилося, що я страшенно чутливий до цього захворювання. Наступного разу воно мене вб’є.

— Ох, що за нісенітниці! Усе геть не так погано. Варто лише трохи поберегтися. Чому б вам не кинути пити?

— Тому що я не хочу. Людина може робити все, що завгодно, якщо готова відповідати за свої вчинки. Ви так жваво пропонуєте мені кинути пити, а це єдине, що в мене залишилося. Як гадаєте, на що перетвориться моє життя без пляшки? Чи розумієте ви, яке щастя я знаходжу в своєму абсенті? Я жадаю його; а випиваючи, всотую кожну краплю й відчуваю, як душа ширяє в невимовному щасті. Вам гидко. Ви пуританин і від щирого серця зневажаєте чуттєві насолоди. Чуттєві насолоди найжорстокіші та найвишуканіші. Я людина з даром відчувати все гостро й насолоджувався від душі. А тепер настав час розплати, і я готовий платити.

Якусь мить Філіп незворушно дивився на свого співрозмовника.

— Вам не страшно?

Кроншоу відповів не одразу. Схоже, він розмірковував над своїми словами.

— Іноді, коли я залишаюся на самоті. — Чоловік глипнув на Кері. — Гадаєте, це моя