Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Ну, він...

— Послухай таке. Колись давно Прист хотів стати великим шотою. Колись давно. І щодня канючив у дона: „Доне, даси мені волину, га? Ну дай, будь ласка, га? Бачиш, я ж народжений бути рудбоєм“. І ось Шота Шериф, втомившись від його сліз і шмарклів, таки дав йому волину. І знаєш, що сталося? Цей дітвак засунув те дуло собі в труси, і раптом — бах! Та й відстрелив собі пісю. Дивом вижив узагалі. Якось я спитав Шоту, чи часом він не спеціально зняв ту волину із запобіжника, — але той промовчав. Дивно, що він на себе після цього не наклав руки: якщо не можна трахатися — для чого взагалі жить?

— Але ж язик у нього лишився.

— Що ти сказав?»

Вісім Провулків. Це правда: Прист нічого не зробив, щоб мене з ними звести. Це я сам запитав знервовану леді з Ямайської ради церков, чи не можна мені поговорити з кимось із тих людей, що стоять за договором про оте примирення. Вона кудись зателефонувала, і несподівано для себе я почув, що хоч наступного дня можу піти туди на зустріч.

У ямайців усе крутиться навколо «туди» або «сюди», «сюди» або «туди». Хоча з Копенгагену туди не так просто втрапити. Крутишся вуличками, виробляєш віражі по ринку, і голова в тебе йде обертом уже від усього цього — дерев’яних прилавків з бананами, манго й акі, грейпфрутами і джекфрутами, платтячками з рюшечками та відрізами габардину для штанів, лотками з газетами та сигаретним папером, і при цьому в твоїх вухах постійно лунають ритми реґі (на радіо його не почуєш), тож і кліпнути не встигнеш — а ти вже майже проґавив Перший Провулок з Восьми.

Але в кожного цього Провулка є ріг, і на кожному такому розі стоїть по п’ять-шість пацанів, готових зайнятися тобою. Мене вони чомусь пропустили спокійно, тож я зробив висновок, що на цей час, завдяки Співакові, місцеві вже звикнися з тим, що на їхню територію можуть зайти білі. Хоча більш доречне, все ж, інше пояснення: без слова дона тут ніхто не смикнеться. І цю п’ятірку голодних щенят, готових щомиті на когось накинутися, стримує невидимий повідець. Прист із таким запалом утирав мені про всілякі небезпеки Копенгагену, що йому навіть не спало на думку, що я можу ось так навідатися у Вісім Провулків.

Про них він сказав мені лише за день до того, як я туди подався. До того ж Прист вважає, ніби я працюю за його графіком. А ще: що я — дурний америкос, який досі живий винятково завдяки йому. Хоча, бачить Бог, сам мій приїзд сюди був таки дурістю.

Тільки подумати, як надовго я застряг з тими вилупками з північного узбережжя, одягненими у футболки з написом «Від’ямай мене». Але, з іншого боку, чи багато людей можуть сказати таке: «Брате, я бачив справжню Ямайку. Я був там зі „стоунзами“, коли вони записували „Юшку з козячої голови“ на „Дайнемік саундз“[350] (хоча я не маю ніякого стосунку до того, що той альбом врешті вийшов шматком лайна). А починаючи з сімдесят шостого року, Пітер Тош бачив мене в студії постійно — і не виганяв. І тобі варто було б там бути, коли я сказав Співакові, що його обробка бітлівської „я люблю її“, на думку Пола Мак-Картні, — найкраща кавер-версія всіх часів»? Тож утріться.

Саме тому я не боюся заглиблюватися в нетрі Кінгстона. Важливо лише те, яка це глибина. Такої ви ще ніколи не бачили, хоча, може, і бували тут десятки разів. Раніше я намагався проводити паралелі, але коли ти тут, це не має сенсу. Коли проходиш повз пацанів на розі, тобі навіть не спадає на думку підвести очі й оглянути місцину. Ти просто йдеш повз них і повз чоловіків, що грають у доміно. Чоловік, який сидить обличчям до мене, щойно високо підняв руку, щоб грюкнути доміниною об стільницю і, мабуть, виграти партію (бо на його обличчі аж сяє усмішка переможця), — та ось він помічає мене, і його рука сповільнюється, він кладе кісточку дуже обережно, так, наче ця його гра така нікудишня, що йому соромно перед білим містером, який її бачить.

Ти йдеш далі й дивуєшся: а може, ти сам тут уже став ходячим шоу? Ти знав, що на тебе дивитимуться і навіть витріщатимуться, але не сподівався, що опинишся наче в центрі якогось фільму, що уповільнюється і, врешті, майже спиняється, і все довкола перетворюється на окремі кадри, а вуха вловлюють уже лише тишу: начебто щойно все звучало на повну гучність, та раптом, десь, різко змовкла музика, чи розбився келих, чи дві жінки зойкнули, — або ж така тиша була тут завжди.

Ти проходиш повз перший будинок (хоча це не зовсім будинок, це точно чиєсь житло, але аж ніяк не будинок), і намагаєшся не витріщатися на трьох дітлахів у дверях. Але все одно це робиш і дивуєшся: а чому прохід так добре освітлений? Може, то прохід між будинками або просто немає даху? Але потім ти бачиш стіну — синю і рівну, і мимоволі замислюєшся над тим, хто так дбає про це місце.

Малюк у довгій, до колін, жовтій майці «Старскі та Гатч» усміхається мені, але дві дівчинки (обидві старші) вже навчені цього не робити. Та з них, що на нижній сходинці, підіймає поділ сукенки, з-під якої виглядають джинсові шортики. Двері за ними такі ветхі, що скидаються на уламки плавнику, прибитого штормом до берега, але я намагаюся на це не дивитися, бо, десь двома футами нижче, на сходах сидить жінка і зачісує ще старшу дівчинку, що вмостилася на нижній сходинці. А між трьома дітлахами і жінкою — може, то їхня мама? — цегляна стіна, в якій не вистачає стількох цеглин, і вона вже більше схожа на шахову дошку. Хтось почав було фарбувати її в білий колір, але облишив. Це дещо збиває з пантелику, адже ННП виграла на виборах,